Тетяна Киценко: «Сподіваюся на театри, яким нема чого втрачати»

Завершення театрального сезону — час підсумків. Якщо говорити про молоду українську драматургію, то тут одним з головних відкриттів року стала Тетяна Киценко, лауреат Тижня актуальної української п’єси. 

П’єси Тетяна писала і раніше, а найпершу з них навіть встигла загубити при переїздах з міста в місто, адже наш автор — дочка військового. Вона десять років була акторкою харківського театру «Публіцист», тому театр знає зовні та зсередини. Сьогодні Кіценко — відомий і затребуваний у Києві журналіст широкого профілю. Сучасні режисери нерідко скаржаться, що мало хто в Україні пише про те, що сьогодні хвилює людей. Але «Три Ніцше», за яких Кіценко одержала премію Тижня актуальної української п’єси (блискуче читання цього тексту провели на фестивалі артисти молодого київського театру «Відкритий погляд» і режисер Стас Жирков), а також нещодавно закінчена п’єса «Бал бетменів» — саме такі. Ці тексти актуальні, розумні, іронічні й великою мірою автобіографічні. Шкода тільки, що сценічна доля їх поки що невідома. «Три Ніцше» один раз показали на херсонському фестивалі «Лютий-Февраль» № 4. А «Бал бетменів», де вміщено цитати з висловлень наших високопоставлених політиків, — чудовий текст для безстрашного театру. Але чи є у нас такий? Намагаючись не впадати в паралізуючі міркування, драматург продовжує писати. Наступна її п’єса, скоріш за все, буде про українських тридцятирічних, котрих уважають «загубленим поколінням». З ним нашому театру теж варто було б подружитися — заради спільного невтраченого майбутнього.

— Тетяно, скажи чесно, ти задоволена прем’єрою «Трьох Ніцше» у Херсоні? Дивитися виставу за власною п’єсою — це дуже страшно?

— Від початку й до кінця я побачила постановку тільки в день прем’єри. Це було дуже боляче... Після вистави довелося відповідати на запитання глядачів — спокійно, культурно... Але завжди є глядачі, які хвалять: були вони й тоді. Хто більш вибагливий — скажімо, критики, — постановку лаяли. Деякі зізнавалися, що «дивилися» виставу із закритими очима, щоб сприймати тільки текст. Але й текст порізали! П’єсу я писала про одне, а постановка вийшла взагалі ні про що...

— А про що вона?

— Про кохання, про життя. І про те, що Ніцше, якби не злословив і менше міркував про себе, став би просвітленим. А так Будди з нього не вийшло, а Надлюдина вийшла — але дуже карикатурна...

— До початку роботи над п’єсою ти читала Ніцше?

— Звичайно! І вважаю, що його потрібно дуже «фільтрувати». Деяка частка скепсису обов’язкова при читанні тих, хто нас навчає життю: від Ошо до теоретиків комунізму.

— Чи є у «Трьох Ніцше» персонаж, з яким ти сама себе асоціюєш?

— Мене як персонажа у «Трьох Ніцше» немає. Але в п’єсу ввійшла якась частина мого досвіду, біографії. Вважаю, що це додає тексту життя. На читанні «Трьох Ніцше» в «Даху» найбільше сміялися з історій, які відбувалися зі мною насправді.

— У всіх твоїх персонажів є реальні прототипи?

— У переважної більшості, причому іноді по два-три. Так вдається зробити їх об’ємними, живими. Настільки, що в якийсь момент вони самі починають рухати дію — іноді ламаючи весь придуманий мною сюжет.

— Прототипи персонажів на тебе не ображаються?

— До бійки поки що не доходило. Після читання «Трьох Ніцше» одна людина-прототип підійшла і сказала: «Дякую, що увічнила». Хоча я, чесно кажучи, була готова до будь-якої реакції.

— У «Балі бетменів» ти до своїх персонажів просто безжалісна...

— Що значить «безжалісна»?! Я всіх їх дуже люблю. Якщо ти не любиш своїх персонажів, ніколи їх не зрозумієш.

— Написання п’єс допомагає тобі розібратися у твоєму власному житті?

— Ще й як. «Бал бетменів», до речі, — це багато в чому міфологізація автобіографії. Тепер чимало історій я згадуватиму не в контексті того, що зі мною відбувалося насправді, а як епізоди з п’єси.

— Наскільки легко тобі пишеться?

— Усе найправильніше та найкраще в нашому житті стається саме собою. Без усяких там «мук творчості». Коли тобі є що сказати, пишеться легко.

— На життя ти заробляєш журналістикою. А драматургія — хобі?

— Хобі — це лобзиком випилювати (хоча й це — мистецтво). Література й, зокрема, драматургія для мене — це, скажу пафосно, покликання. Я в чотири з половиною роки змусила маму навчити мене читати, вірші пишу з шести, і це єдине, до чого в житті є стійкий інтерес.

— У театральному світі є своя кон’юнктура. Ти намагаєшся її зрозуміти, відчути?

— Важливо просто відчувати — й плювати на кон’юнктуру.

— Ти не думаєш, що театри побояться ставити «Бал бетменів» через вмонтовані в п’єсу цитати?

— Я не знаю жодного українського театру, який би насмілився поставити «Бал бетменів». Ще кілька років тому політична тематика не становила ніякої небезпеки. А зараз театри мимоволі замислюються, оглядаються, стають надмірно обережними. Недоглядиш, висунешся — і театр закриють! Надія на людей, яким просто нема чого втрачати: вони для будь-якого режиму — найнебезпечніші.

— Що тобі подобається в сформованій в Україні молодій драматургічній тусовці?

— Мені подобається, що вона є. Добре, що в усіх нас з’явився Тиждень актуальної української п’єси (низький уклін її організаторам!). Що люди, незважаючи на геноцид культури в Україні, пишуть, ставлять, проводять конкурси та фестивалі.

Розмовляв Марко Мовчок.