Своє п’ятдесятиріччя харківський Театр для дітей та юнацтва завершує відчутною перемогою над ентропією попередніх сезонів. Прем’єра «Капітан Фракасс» за пригодницьким романом Теофіля Готьє — не так чергова вистава для старшокласників, як позиційна вистава нового витка в історії колективу.
«Капітан Фракасс» — вистава про комедіантів, тобто саморефлексія театру. Всупереч назві, насмілюся зауважити, що головним героєм є не Фракасс, а поступ театру, який пережив і добу блиску, і жебрацтва. Пафос вистави в тому, що окрилені дружбою та коханням виконавці грубих фарсів стають здатними грати високу комедію. Директор театру Андрій Гапанович ризикнув і виграв, зробивши ставку на постановочну команду сильного своєю експериментальною традицією театру ім. Т. Шевченка «Березіль». Режисер вистави Олександр Ковшун, сценограф — Олександр Абманов, художник зі світла — Володимир Мінаков, автор інсценівки та режисер з пластики — Олена Приступ, звукорежисер — Дмитро Євсюков.
О, як злободенно лунають у виконанні провідних майстрів Ольги Двойченкової, Галини Місюкевич (Дуенья), Сергія Городецького (Тіран), Миколи Сараєва (Блазіус) мрії артистів виступати в Парижі, бути елементарно нагодованими і — чого на світі не трапляється! — мати нарешті всього «по п’ять», як наївно просторікує комік Скапен (Юрій Ніколаєнко, Іван Михальченко). У розпачливому воланні останнього: «Я не заслужений, але я заслуговую!» почулася десятиріччями вражена амбіція актора харківського ТЮГу, що традиційно обділений увагою. Та й щури і протяги в старому замку, з якими героїчно змагається П’єр (Анатолій Подорожко), сприймаються метафорично... Час зруйнував замок Сігоньяка, в роду якого був рятівник самого короля. Так і харківський ТЮГ з болем згадує свої зоряні часи... Але в кінці вистави пліт комедіантів усе-таки поплив під вітрилами надії та любові у відкрите море життя. Якщо перша дія — метушлива, гамірна, сповнена фарсових пристосувань, то друга виводить на осягнення того, що режисер прагнув донести над сюжетом. Застарілі у нинішньому прагматичному світі романтики, донкіхоти все-таки існують... І саме завдяки їм рухається вперед цей світ-театр. Адже якби не смерть Матамора, не запалали б очі барона де Сігоньяка божевільною ідеєю — одягти його вериги! Сигналізує про зміну жанрового камертону вже фінал першої дії. Під тужливе сопрано, що виводить барокову арію кохання, дві постаті в чорному — найманці сильних світу цього — побили палицями Леандра (Віталій Мізяк, Сергій Лістунов). Від болю та образи у комедіанта — розгубленість і сором в очах... Але вже наступної миті герой-коханець перемагає глум, підстрибує і робить блазенський жест. Мовляв, це гра, панове, гра! Навіть традиційний рудимент романтичного жанру — сцену дуелі Сігоньяка (Дмитро Герасимчук, Максим Левадний) і Валамбреза (Руслан Романов, Володимир Царьков) — автор музичної драматургії Д. Євсюков «оркестрував» як двобій світоглядів — примхливого панства і бідного артиста, що також має свій гонор.
У виставі несподівано, але переконливо вийшли у герої розбійник Агостен і буфон Матамор. Режисер сміливо поставив знак рівності між ними, наголосивши на романтичній жилці Артиста своєї Долі Агостена (Юрій Суржко). Трансляція саме через них головної теми вистави стає очевидною, коли обидва відходять з життя під спільний для них реквієм. Театральні символи — «оскаженілі» плащі, «знавіснілий» брезент повозки — сигналізують про бурю, від якої однаково потерпають усі безпритульні: від комедіантів до розбійників. Саме цієї лихої ночі, мов просвітлілий у власному успінні Король Лір, умирає Матамор (Михайло Чатченко, Віталій Бондарєв). Цей артистичний лицедій помирає не від хвороб і старості, а від усвідомлення своєї несучасності, вражений категоричним вироком своєї улюблениці Ізабелли (Ніна Хижна і Анна Дровліненко). Саме пантоміма з Ізабеллою, що ввижається акторові в образі дівчинки, робить сцену смерті Матамора жанрово дотичною до трагікомічних мініатюр Чапліна й Єнгібарова.
Щодо невдахи-розбійника з душею артиста, то його загибель надала виставі відчутного присмаку містерії. Розбійника за рішенням суду мають стратити через розтрощення кісток. І ось повільно Агостен піднявся на ешафот (у О. Абманова дерев’яний поміст — це і замок, і театр-балаган, і причал місячної ночі, і, зрештою, місце страшної страти). Полум’я ліхтаря в руці розбійника асоціюється з душею, що ось-ось згасне, відлетить. Агостен починає дивний танок... Розпластаний на помості, що хитається, зсувається з місця під ним, мало не падаючи з площини, яка загрозливо перевертається, ледь балансуючи, чіпляючись за дошки руками, впиваючись у них всім тілом, приречений виконує танок смерті. Класична височінь безпристрасного барокового співу разюче контрастує з конвульсіями тіла на ешафоті. І раптом маленьке звірятко Чікіта зривається з місця, викликаючи поіменно всіх померлих розбійників на цю останню страту, на це моторошне свято смерті. З відчайдушним криком «Я кохаю тебе, Агостене!» героїня Дар’ї Ямпольської кидається до ешафота і вбиває мученика одним ударом ножа. Ця сцена не просто вражає, вона виводить на рівень асоціацій — за межі конкретного сюжету. Не випадково почулося мені в цьому вигуку маленької розбійниці булгаковське: «Ієшуа, я рятую тебе, я — твій вірний учень, Левій Матвій!»
І нехай історія Чікіти і Агостена скінчилася трагічно. Проте трупа Фракасса в Парижі лише починає свою нову історію. Так, без моралізації, театр доносить до юних глядачів думку, що життя смугасте. У ньому є трагічна безвихідь, але завжди є промінь надії, і саме енергія молодості багато що може зрушити з місця у цьому світі.
Юлія Коваленко, театрознавець.
Харків.
На знімку: сцена з вистави. Матамор — Віталій Бондарєв, Ізабелла — Ніна Хижна.
Фото надане театром.
