Публіцист Борис Кириченко видав нову книжку — «Конспект для онуків» (К., «Синопсис», 2011). Автор передає свій життєвий досвід онукам, саме зверненням до них і відкривається книга.
Утім, деякі читачі мають звичку починати не з передмови, а з середини книжки. Так зробив і я. І зрадів, бо не часто в нашій літературі трапляється, щоб про серйозні речі говорилося отакою мовою. «Любий друже!.. Хай кожен відвіданий тобою дім буде для тебе або місцем щирої радості і веселості, або школою, де ти чомусь навчишся. Хай кожна компанія або потішає твої почуття, або примножує твої знання, або зрощує, шліфує твої манери... Заради Бога, не ходи в примітивні компанії. Ніщо не виховує молоду людинку так гарно, як часте перебування в товаристві шанованих високопоставлених людей». Читаючи таке, почуваєшся щасливим. Але скоро стало зрозуміло: це не сучасний текст, а знамениті «Листи до сина» лорда Честерфілда (XVІІІ століття). Від того насолоди не поменшало, і плагіату тут нема: автор мав шляхетний намір подарувати онукам «конспект» думок улюблених ним британських інтелектуалів. Тут є кілька десятків афоризмів із Шекспіра, Бекона, Локка. А листи лорда Честерфілда подано всі (вони займають 141 сторінку, а вся книжка — 238).
Було б добре, якби кожен дідусь подарував таку книжку своїм онукам. Але ця має тираж 1200 примірників, тобто адресована й ще комусь, окрім онуків автора. Отже, сторонній читач може висловити свою думку. Спробуємо. Основний мотив книжки такий: чому англійці шановані в світі, а їхня мова стала міжнародною, а от у нас усе не так? А все тому, каже автор, що ми ще з часів Хмельницького топчемось на місці. Ми ліниві, ми сякі й такі. Наші вожді, Винниченко та інші, не зуміли повести нас за собою. А незалежність Україні подарував Ленін. А потім ще — Єльцин.
Якби я був онуком автора, то спитав би: «Дідусю, але ж Винниченко був членом тієї самої компартії, що й Ленін, то чому Ленін «зумів», а Винниченко «не зумів»? Мабуть, через те, що він був українець? І ще: Ленін подарував нам Україну разом із тридцять третім роком, і тридцять сьомим, а в пакеті з тим подарунком був і Сталін, що подарував нам разом з Гітлером війну, в якій, дідусю, загинув твій батько, а наш прадід». Як писав цитований автором Бекон, «той, хто проповідує добрі переконання і при цьому подає нікчемні приклади, однією рукою будує, а другою руйнує».
Можливо, шановний автор передбачав, що хтось має щодо історії іншу думку, ніж у нього. І він (стор. 230) пише, що наші балакуни займаються «ревізуванням подій, що їх принесла Велика Жовтнева соціалістична революція... хоча святою правдою є те, що комуністи ліквідували гноблення людини людиною». Не будемо це коментувати. У Честерфілда в листі №66 сказано краще: «Не можу не дивуватися, що на світі є ще люди, які можуть писати або читати ці нескінченні переспіви». Автор пише, що історію не повернеш — а отже, і не варто про неї надто багато говорити. Гаразд, не будемо. Але цитований автором Честерфілд іншої думки: «Любий хлопче, користь історії полягає у знанні прикладів доброчесності і вад людей, які жили до нас. Нам належить зробити щодо цього власні висновки» (стор. 43).
Звісно, у нас — балакуни, а у них — філософи. І не лише у британців. Ось ще одна цитата з книги: «Ерудовані й високоосвічені Володимир Володимирович Путін і Дмитро Анатолійович Медведєв підняли Росію з колін і семимильними кроками повели її...» Це той випадок, коли Сірко, послухавши Голохвастова, сказав: «Розумний — аж страшно!»