Минуло 140 років з дня народження Костянтини Малицької — письменниці, педагога, редактора, громадсько-просвітницької діячки, авторки слів відомої пісні «Чом, чом, чом, земле моя...»

Якось Дмитро Павличко сказав, що коли б Степан Руданський написав лише поетичні слова до популярної пісні «Повій, вітре, на Вкраїну», уже як автор цього твору він назавжди увійшов би до когорти класиків нашої літератури. Те саме стосується і Костянтини Малицької (літературні псевдоніми Віра Лебедова й Чайка Дністрова). 

Лише за вірш «Чом, чом, чом, земле моя», написаний на зорі минулого століття, який став поетичною основою однойменної пісні, маємо доземно вклонитися перед цим самобутнім талантом.

Донька греко-католицького священика з села Кропивник, що неподалік від прикарпатського Калуша, вона за професією і покликанням була вчителькою, віддавала себе цілком дітям. Працювала у школах Галича, в селі Лужани на Північній Буковині та найдовше — у древньому Львові, де і завершився її життєвий шлях у 1947 році.

Творчість К. Малицької доволі різногранна: це і поезії, і прозові образки та оповідання, і статті з суспільно-політичної та просвітительської проблематики, і педагогічні роздуми, і спогади з пережитого, і листування з відомими людьми того часу... Вона багато зробила для розвитку дитячої літератури і як письменниця, і як редактор популярного дитячого журналу «Дзвінок». Сільські діти — щирі, працелюбні, добродушні — головні персонажі її дитячих оповідань. Письменниця з любов’ю, добрим знанням психології подає їх дитячий світ, формування характерів, зокрема — патріотичних почуттів. Виховання молоді на кращих народних традиціях — ось основна ідея, яку стверджує своєю літературною творчістю К. Малицька. Педагогічно-дидактичний зміст мають збірники її нарисів «Мати» (1902 р.) та «З трагедій діточих душ» (1907 р.). Писала вона і п’єси для шкільної сцени.

Індивідуальний стиль письменниці, як слушно зауважують дослідники її творчості, випливає з української літературної традиції — поєднання романтизму з раннім неокласицизмом і в культурі побудови текстів опирається на традиції Ю. Федьковича, І. Франка, В. Стефаника, Г. Хоткевича, С. Яричевського, прикметною ознакою яких є активне запровадження місцевого мовлення, проте не в якості атрибуту екзотичного спрямування, а органічного способу виявлення самоідентичності. Костянтина Малицька, за словами чернівецьких науковців Оксани Івасюк і Валентини Бузинської, стала будителькою народної свідомості, як і багато письменників її покоління. Перфектне володіння кількома мовами, глибоке знання класичної та сучасної філософії й літератури, зрештою, майстерне володіння секретами дидактики давало змогу їй відчувати себе органічно як у царині публіцистики, так і в рамках художнього, епістолярного та наукового стилів, і в кожному з них демонструвати добірний смак, вишукану інтелектуальну інтелігентність.

У 1903 році життєві обставини приводять К. Малицьку у мальовниче припрутянське село Лужани, де вона вчителює. Тут, на Північній Буковині, вона знайомиться з Ольгою Кобилянською, товаришує з Євгенією Ярошинською, підтримує дружні стосунки з багатьма релігійними, політичними і літературними діячами. Зокрема, з редактором щоденної газети «Буковина» Ярославом Весоловським, який мав значний вплив на її становлення як письменниці. Саме тут, у краю смерек та гірських потоків, і написаний нею у 1904 році вірш «Чом, чом, чом, земле моя...», який композитор Денис Січинський поклав на музику:

Чом, чом, чом, земле моя,

Так люба ти мені,

Так люба ти мені?

Чом, чом, чом, земле моя,

Чарує так мене

Краса твоя?

Треба сказати, що на початку 70-х років минулого століття ця популярна у минулому на західноукраїнських землях пісня отримала друге дихання. І сталося це завдяки Буковинському ансамблю пісні і танцю та його художньому керівнику Андрію Кушніренкові. Як і могутньому таланту Дмитра Гнатюка, до речі, родом з Мамаївців, які межують з Лужанами — відтоді ця пісня зайняла провідне місце в його концертному репертуарі.

Цікавий факт з  біографії письменниці. У ніч з 17 на 18 лютого 1915 року в окупованому російськими військами Львові заарештували Костянтину Малицьку — їй інкримінували агітацію за самостійну Україну. А це наші поневолювачі завжди вважали чи не найбільшим злочином. Протримавши більше трьох місяців за гратами, її етапом відправили у забуте Богом і людьми сибірське поселення Пінчуга Єнісейської губернії. Але навіть там, у засланні, вона зуміла провести Шевченківський вечір, стала засновницею 16 українських шкіл, зокрема й у Красноярську. «...Серед політичного заколоту годі було дожидати, поки уряд подбає за українську школу, — постановлено заснувати її власними фондами. З поміччю прийшла жертвеність ідейного, патріотичного подружжя Михайла і Катерини Антонових, колишніх політичних засланців, що на ту ціль віддали свою хату на передмісті Николаївки, взяли на себе паливо, світло та прохарчування учительки. І так постала в Красноярську перша українська народна школа ім. Котляревського, а я була першою в ній учителькою», — написала згодом К. Малицька у своїх спогадах. Чим не добрий приклад для нинішніх «малоросів», які навіть у незалежній Україні відвертаються від рідного слова, від рідної школи.

Літературні твори К. Малицької час від часу потрапляли на сторінки періодики в новітній Україні, ставали предметом дослідження вітчизняних науковців. 

Але лише торік їх уперше зібрано під однією обкладинкою у солідному томі «Твори», які благословив до читача видавничий дім «Букрек» (Чернівці). А доклали до цього чимало часу й інтелектуальних зусиль науковці тамтешнього університету ім. Юрія Федьковича Валентина Бузинська та Оксана Івасюк, які упорядкували твори, спорядили їх примітками та науковим редагуванням і, звісно, ґрунтовною передмовою. А побачила світ ця книга за сприяння Чернівецької обласної держадміністрації та Чернівецької обласної ради.