Стоїть на Байковому цвинтарі розкрита мармурова книга із барельєфом Володимира Підпалого з його крилатим: «Усе, що в серці виплекав я доброго, належить вам, а зле я взяв собі». А злодії собі взяли кольоровий метал з пам’ятника поета, навряд чи прочитавши напис. Адміністрацію цвинтаря, мабуть, також не хвилює факт вандалізму на території, що начебто охороняється, інакше вже давно відновили б поцуплене і вибачились перед удовою.
Стомлене серце Володі Підпалого зупинилося на 37-му році життя: він помер стоячи в обіймах дружини Ніли, довго перед тим намучившись тяжкою хворобою. Але за п’ять днів до смерті написав вірша «До зозулі» —...«земля ця ще моя, мої на ній криниці і сонце, що над нею, ще моє!..» А що ж їхнє в отих вандалів — те, що понівечено і вкрадено? Те, що позначено черствістю і байдужістю?
У 2013-му мине 40 років, як покинув цей світ чудовий український лірик і невтомний редактор багатьох книжок. «Таких трударів нам треба, їх не вистачає. Такі люди не минають. Зусиллями Ніли Андріївни він і зараз живий» — сказав Борис Олійник на недавньому вечорі пам’яті Володимира Підпалого в Київському Національному музеї літератури. На ньому виступили видатні письменники, діячі науки і культури, вчителі й учні, Володині друзі й земляки, шанувальники його високого слова.
Школярам добре відомий поет Володимир Підпалий, бо вони вивчають його за шкільною програмою. А ще є і позапрограмне джерело, на яке влучно вказав Борис Олійник, — Ніла Андріївна: вірна дружина майже всю поезію чоловіка знає напам’ять і прекрасно читає його вірші. Легка на підйом, вона відгукується на всі запросини, об’їздила всі області з лекціями про життя і творчість Володимира Олексійовича, котрі переростають у розповідь про загальноукраїнські літературні процеси того періоду, коли жив і творив Підпалий. Іноді просять прочитати ще й лекцію про Максима Тадейовича, бо Ніла Андріївна — фахівець-рильськознавець, усе життя працювала в Київському меморіальному музеї Максима Рильського, а останні 10 років — його директором. І пішла з цієї посади, щоб опрацювати архів чоловіка, укласти і видати його книжки, хоч, ставши у 30 літ удовою, виховуючи двох дітей, невідь звідки знаходила час ще й на цю нелегку справу.
Торік, до 75-ліття поета, Ніла Підпала видала аж три книжки. «Золоті джмелі» — велике подарункове альбомне видання (видавництво «ТВІМ ІНТЕР»), де зібрано майже всі твори і переклади Володимира Підпалого, епістолярні матеріали, редвисновки і рецензії відомих письменників, спогади про поета, статті про його творчість та вірші, присвячені пам’яті Володимира Олексійовича.
Майже шістсот ошатно оздоблених сторінок. А починається книжка чудовим родинним фотоальбомом, де бачимо любительські фото із 40-х і 50-х років минулого століття. Ця книжка за браком коштів чекала на видання 13 років. А вийшла — завдяки народній толоці: гуртом ми здатні на гарні справи!
«Пішов у дорогу — за ластівками. Спогади про Володимира Підпалого» видана за ініціативи і коштом молодого вченого Олега Рарицького. (Кам’янець-Подільський: П. П. «Медобори-2006»; 496 с.; 102 автори). Своєрідний зворушливий життєпис, написаний тими, хто в різні роки пізнав радість спілкування з поетом: це товариші дитинства, однокласники і просто земляки; університетські побратими, викладачі та однокурсники; ті, з ким входив у творче життя і з ким за тоталітарного режиму обстоював справжню літературу: нині більшість із них називають цвітом української нації. Вагомий пласт — розповіді вдячних авторів редагованих ним книг, зокрема, Михайла Клименка, Наталі Кащук, Абрама Кацнельсона, Ліни Костенко, Сергія Литвина, Дмитра Павличка, Бориса Олійника. Редактором Володимир Підпалий був ідеальним: вдумливим, вимогливим і надзвичайно доброзичливим.
«Тут все з дитинства серцеві знайоме» — видана коштом земляків-полтавчан, за сприяння депутата обласної ради Петра Ворони. Сьогодні Лазірківська школа на Полтавщині носить ім’я поета, тут є музейний куточок, присвячений Підпалому. З Божою поміччю і на цілий музей спроможуться. Адже в родині (сестра Надія живе в сусідньому селі Воронинцях) є і документи, і фотоматеріали, і сімейні реліквії; ще пам’ятають допитливого, меткого розумника і дотепника, поета Володьку шкільні друзі-товариші. Дві Лазірківські школи щороку проводять свята поезії свого славетного земляка.
Урочистий і теплий вечір фактично був презентацією цих трьох книжок. Вела його заслужена журналістка Емма Бабчук, університетська подруга і кума Ніли і Володі. Мабуть, саме тому така по-родинному тепла атмосфера панувала в залі.
Звучало багато поезії Підпалого у виконанні професійних артистів і дітей-декламаторів, багато класичної музики, яку так любив поет. На завершення присутнім показали фрагменти з фільму Галини Михайленко та Тетяни Баришпол «Осяяний любов’ю» (оператор Ігор Приміський; держтелеканал «Культура», 2010 р.).
Так мало жив і так щедро любив Володимир Підпалий; багато думав, багато працював, багато творив. Так, щоб його слово «на цвинтар не понесли». Мав серце надчутливе й неспокійне. І те, що він писав у «Монументальному диптиху» Григорію Сковороді, сповна стосується і його: «Межу переступивши з світу в світ, перетворившись в музику чи глину — на Україну повертає він і поверта до сонця Україну».
Любов СНІСАР, голова фонду Володимира Затуливітра.
