Минулого четверга мовне питання в нашому парламенті обговорювалося так гаряче, що працювали без піджаків. Зрештою, те, що відбувається, дуже нагадує деякі кримінальні справи: всім зрозуміло, що люди сидять не за те, що їм інкриміновано, а просто комусь їх треба усунути з простору активної діяльності. Отак і з українською мовою: її послідовно й цілеспрямовано витісняють, якими б спекулятивно-цивілізованими аргументами таке витіснення не прикривалось. Це настільки очевидно, що противно коментувати.
Історія дивовижно повторюється. Влітку 1919 року денікінці взяли Полтаву і почали знищувати україномовні вивіски. Знаменитий російський письменник Володимир Короленко, що жив тоді в Полтаві, записав у щоденнику: «Преследование украинства под влиянием одичавших исполнителей принимает нелепые формы, в земстве уже слышали, как бумаги на украинском языке вызывали замечание: «Что это за собачий язык?».
Короленко пішов скаржитися начальникові білогвардійського гарнізону генералові Штакельбергу. «Во время приема у Штакельберга я обратил его внимание на это выражение и на то, какой оскорбительный смысл в нем заключается. Он поблагодарил и пообещал, что уничтожения вывесок не будет. Но оно все-таки было...».
В кінці того самого літа Денікін узяв Київ й одразу заборонив фінансування Української академії наук. Всесвітньо відомий учений Володимир Вернадський з цього приводу сперечався з одним зі своїх київських знайомих, Юренєвим, і записав у щоденнику: «С Юреневым горячий разговор об украинском вопросе. Он чуть не плакал. Я, кажется, наговорил лишнего. Но здесь мы видим, что исчезла у него справедливость из-за огромного патриотического чувства. Он защищал деникинский приказ, не понимая его оскорбительную и бестактную внешность. В конце концов, во всем этом — отсутствие признания украинской культуры, стремление дать возможно меньше, желание ее гибели и развала. Моя точка зрения для людей этого типа — хороших и умных — чрезвычайно трудна для понимания. Их гордость господствующей расы мешает им... Люди, по существу, желая дать mіnіmum, не знают, чего они хотят. Мечтают задержать то, корни чего и самые живые ростки — вне пределов их досягаемости».
Старий Вернадський не заспокоївся й поїхав захищати українську освіту й науку в ставку генерала Денікіна, до Ростова-на-Дону. Писав потім у щоденнику: «Впечатление от Деникина хорошее — умного человека с темпераментом. Но есть у него странности генералов — будучи очень радикален в разных других вопросах, в вопросе национальном он консервативен. Деникин говорит: «Я не допущу украиномании»... В конце концов он заявил, что они рассмотрят это дело».
Не встигли «рассмотреть» — невдовзі Денінкін програв війну. Програв значною мірою саме через свою консервативність «в вопросе национальном». Адже в його війську (Вооруженные Силы Юга России) було дуже багато українців. Коли довелося відступати на Дон, армія враз наполовину поменшала, бо денікінці-українці просто залишилися вдома, не захотіли йти зі «старшим братом». Доводиться визнати, що наші нинішні денікінці зовсім інші — вони напролом ідуть далі.
У ті дні Вернадський зробив у щоденнику ще один прикметний запис: «За чаем решаем продать мой фрак: обещают за него 1000 р. А может, и больше. Ясно, что фрак в ближайшие годы не потребуется».
Таке враження, що це записано минулого четверга — коли в нашому парламенті працювали без піджаків.