Ще нещодавно в театральної публіки мали успіх екстравагантні провокаційні постановки, але тепер перевага надається добротним, якісно оформленим виставам з достовірною, реалістичною грою артистів. Глядач інтуїтивно шукає в театрі, нехай і ілюзорну, стабільність, обґрунтованість і осмисленість життя. І постановники, які відчувають це, стають затребуваними. Один з таких українських режисерів — Євген Головатюк, який сконцентрував свою творчу увагу на неординарних жіночих образах, охоплених пристрастями. Скажемо відверто — найбезпрограшніша справа в театрі. Адже в залі зазвичай більше жінок. Але рідко кому з режисерів вдається об’ємно розкривати на сцені суть страждань неспокійної жіночої душі. Євгеній Головатюк володіє цим досконало. Не так давно в Запоріжжі він поставив «Анну Кареніну», де знайшов, як то кажуть, свою акторку. Оксана Туріянська не лише блискуче виконала роль Анни, а й показала масштаб таланту, якому під силу втілення найтонших нюансів жіночого характеру. Тому нинішня прем’єра — «Театр» Сомерсета Моема — стала гучною подією у Запоріжжі та в культурному житті країни. Про акторку такого рівня, як Туріянська, можуть мріяти столичні театри. Джулія Ламберт у її виконанні підкорює поліфонічністю, психологічною глибиною, душевною оголеністю та сексуальною витонченістю. Глядачів, які звикли до романтичного образу красуні у виконанні Вії Артмане у відомій телеверсії роману Моема, нове трактування може спантеличити. У Джулії Туріянської немає і нальоту романтизму. Вона реальна жінка, котра живе корисливими, егоїстичними інтересами свого таланту. У виконанні Артмане в Джулії було більше жінки, менше акторки. Героїня Туріянської — акторка у всьому. Перша по вуха закохувалася у свого Тома, друга дозволяє цьому хлопчику себе любити.
На мій погляд, трактування образу Джулії режисером Євгеном Головатюком і Оксаною Туріянською — сучасніше та відвертіше в мотивуванні почуттів. Акторці легко вдається, не граючи в дівчинку, переконливо показати, що ще в юному віці її героїня була готова на все задля успіху на сцені. Для неї не проблема переспати «для користі справи». Тому й лесбійську прихильність до неї старіючої аристократки Доллі де Фриз (акторка Любов Матвіїшина) вона сприймає як одну із вдалих підтримок на шляху досягнення своєї мрії. Дуже цікаві взаємини Джулії та її чоловіка Майкла у виконанні Миколи Коновалова. Не часто люди театру здатні на таке препарування акторської сутності. О. Туріянська та М. Коновалов вивертають навиворіт цю саму сутність своїх героїв. Вони від самого зародження їхнього кохання живуть кожен своєю мрією про успіх. Майкл розуміє, що як актор не може змагатися із Джулією, і тому знаходить свою нішу — стає хазяїном і володарем її таланту. При цьому в душі він залишається артистом. У Коновалова-Майкла справжній роман — винятково зі своїм організмом, із власною зовнішністю, в яку він закоханий. І Джулія це знає, тому так часто повторює, що він усе ще найкрасивіший чоловік в Англії. Ця сімейна пара здатна спати в одному ліжку і навіть не відчувати поруч партнера. Настільки кожен з них зайнятий власним самозахопленням. Їхній союз не може розбити жоден, навіть найпалкіший, коханець. Тому, коли на його роль режисер Е. Головатюк обирає актора із зовсім прозаїчними зовнішніми даними, стає ясно, що для Джулії зовсім неважливо, як він виглядає, аби тільки в очах блищало обожнювання. Вона сприймає залицяння Тома як доказ своєї жіночої всемогутності. Бо вона — велика акторка, здатна завжди залишатися найбажанішою та найпривабливішою жінкою на світі. Нехай навіть для такого щеняти, як Том. Утім, він досить милий, тому що стає не предметом божевільного кохання, а засобом для реалізації безрозсудної пристрасті. І в цьому Джулія у виконанні О. Туріянської також велика акторка. У ній скільки вибухової сексуальності, витонченої порочності, нескінченного самозамилування власними емоціями, що Том в її обіймах стає непомітною іграшкою. Він у виконанні Віталія Павелка до пуття і не розуміє, як треба з нею поводитися. Він постає ошелешеною людиною, на яку звалився цей ураган емоцій. Подолати його Том не в змозі і навіть у ліжку готовий стояти на колінах перед цим божеством. Ось це і крутить голову Джулії. О. Туріянська відверто показує, як її героїня купається у власних фізіологічних відчуттях. На очах вона із зарозумілої істерички перетворюється на розкуту захоплену пристрастю жінку. Тепер на всю потужність свого таланту вона грає не на сцені, а за лаштунками — для свого єдиного глядача Тома. Гримерка стає основним місцем для її переживань.
Художник В. Слонов чутко підхопив режисерський задум: декорації вистави втілюють у собі відразу все — театр, будуар, кафешантан, лаштунки, об’єднані рожево-пінистими арками зі штучними квітами. Він акумулює в собі всю егоцентричність світу акторки. На заднику місто упирається дахами будинків не в небо, а в яскраву зірку під назвою Джулія. Це світ штучний, у ньому не можна жити, а можна тільки грати. Джулія в ньому — як риба у воді. Усе, що оточує її, сприймається нею як одна суцільна гримерка, в якій вона з насолодою переодягається до кожної нової сцени її життя. Ці перевдягання вибудувані режисером з тонкою вишуканістю. У Джулії багато розкішних уборів. Вона їх не раз надягає й знімає просто перед глядачем, залишаючись у дуже скромному, без епатажних одкровень комбідресі. Але те, як це робить акторка, яким яскравим еротизмом вона наповнює свої рухи, як змінюються її відчуття власного тіла, наповнює сексуальною зарядженістю всю атмосферу вистави.
Чудово обіграє Джулію її оточення. Ми вже згадували Доллі де Фриз у виконанні Любові Матвіїшиної. Інший цікавий персонаж — лорд Чарльз — в артиста А. Косодія вийшов настільки достовірним, що спростовує сумніви в неможливості зіграти на провінційній сцені справжнього англійського лорда. Йому це до снаги. І прекрасна сцена зваблення, в якій акторський темперамент Джулії розбивається об холодність і манірність графа, вражає. Хоча, звичайно, лорд — дурень, що відмовився оволодіти такою жінкою.
Джулія, Майкл, Том, Доллі, їхні взаємини сьогодні якнайкраще лягають на наше сприйняття дійсності, у якій сурогат почуттів — норма життя. Адже ми нічим не відрізняємося від персонажів Сомерсета Моема, тільки на сцені все це робиться більш естетично, талановито та спокусливо. Так, що залишається лише із заздрістю зітхнути — артисти, сер!
Запоріжжя.
Фото Дмитра КРАСНОКУТСЬКОГО.
Вистава «Театр» Запорізького театру Магара.
