У Донецькому академічному обласному російському театрі юного глядача (Макіївка) поставлено «Грозу» О. Островського. Режисура і музичне оформлення — Олег Олександров, сценографія — Володимир Медвідь.
Перед цим вони успішно поставили чеховську «Чайку». Ймовірно, було важко уникнути деяких самозапозичень, і з «Чайки» в «Грозу» дещо просочилося. Так, живе реальне озеро перетворилося на велику Волгу і зайняло всю площу авансцени. Головна героїня знову «поділилася» своїм монологом — разом із Катериною над питанням, чому люди не літають, як птахи, — розмірковує і Марфа Кабанова. Актори, котрі грали в «Чайці», грають і тут (Марфа Кабанова — Олена Кондрашкіна; Катерина — Гелена Сергутіна; Дикой — Павло Бодров; Кулигін — Павло Піотровський та ін.).
Та ніщо не завадило виставі набути унікальної форми і власного звучання. Тісний простір обмежений з одного боку дерев’яною білою стіною, що закриває глибину сцени, і водою, рікою — з другого. Вже з першої миті з’являється відчуття приреченості, загибелі та наближення бурі. Велика грозова хмара — чорнильна, наче розмазана на білій стіні. Десь у цих білих дошках є отвір — вікно, але ніхто не знає, що сховано за ним.
Режисер будує виставу на поєднанні чорного та білого. Кольори взаємодоповнюються, з-під чорного може несподівано показатися білий. Наче промінь надії. Так, під чорним суворим одягом героїнь — білі легкі сорочки. Похмурі ж наряди скидають з себе лише у миті найщирішого одкровення. Катерина — коли кохається з Борисом чи тоді, коли готова пірнути у безодню. Кабанова — коли втішає зрадженого дружиною сина. Нам показують, що життя неоднозначне. Немає нічого абсолютного — поганого чи хорошого, гріховного чи праведного. Кожен вчинок, гріх чи навіть думка мають свої витоки, а, може, і маски, за якими сховані біль, смуток чи радість. Чорний колір символізує несвободу — соціальну, душевну, психологічну. Зняти чорне — звільнитися. Але в кого стане духу?
Вода — один з учасників дії. У ній перуть, сваряться, обливаються, шукають порятунку. Єдине, чого не зробиш — не втопиш у воді самотність, бо самотній тут — кожен. І всі однаково прагнуть любові. Варвара втікає з Іваном. Тихін страждає через зраду. Кулигін майструє перпетуум-мобіле, уникаючи реальності. Кабанова затягує відверті частушки і шукає любові в обіймах Савела Петровича. А згодом, як привид, поночі, щоб ніхто не бачив, виходить на сповідь і читає монолог Катерина. І це — момент істини. У тій сповіді великий біль, цілковите безталання героїні. І корінь її люті та безпорадності, заздрощів до чужого щастя.
Та режисер дає шанс героям. Під час діалогів вони торкаються одне одного — ніби намагаючись зрозуміти щось через дотик, почути. Але не розуміють, не чують. Не знаходять ладу і всередині себе. Особливо Катерина. Тому нам пропонують побачити її душу: на сцені з’являються одразу дві героїні — сама Катерина, вдягнена в чорне, і хтось дуже схожий на неї. Ця друга здається легковажною і веселою. Вона в білому. Між ними двома — повна згода. А хіба душа не мала б зчинити бунт, застерегти від ганебних вчинків? Важко прийняти такий персонаж, бо не душа це нібито, а сам гріх, відданий і улесливий від початку. Та чи поганий він, гріх, коли прагне досягнути свободи, бореться за кохання, за власні крила і... кінчає самогубством?
«Чому люди не літають, як птахи?» Напевне тому, що заважає чорне вбрання. Думаєте, його варто знімати?
