Це також день ушанування преподобного Нестора Літописця. Незадовго до свята активісти Громадянського руху «Відсіч» провели акцію під адміністрацією Президента. Вони влаштували театралізоване дійство, серед персонажів якого виділявся худий та кволий бібліотекар як символ «знекровленої мови». Учасники акції у такий спосіб хотіли нагадати Президентові, в якому стані перебуває державна мова.
Здавалось би, що Майдан, а потім війна на сході поставили крапку над «і» в одному дражливому питанні: чи є російська мова в Україні мовою окупантів? Відповідь однозначна: ні! Бо і на Майдані було багато російськомовних патріотів України, та й серед наших бійців на сході їх ледь не половина, якщо робити висновки з телевізійних інтерв’ю з тими бійцями. Отже, ми не маємо морального права називати цю мову в устах наших громадян ворожою або загрозливою. Від цього усвідомлення нам усім стало легше на душі. Одначе, залишається невирішеною інша, так само дражлива, проблема: доля української мови в Україні. Ця проблема не була вирішена «за кращих часів» (скажімо, за президенства Ющенка), а про недавні «гірші часи» й говорити нема чого. Але також нема підстав вважати, що нині знов настали «кращі часи». Бо українська мова залишається, на жаль, державною — і тільки. Що в тім поганого? А те, що у нас, за давньою звичкою, усе «державне» — не наше особисте. Щоб у тім переконатися, варто послухати хоча б дикторів нашого телебачення, коли вони гордо називають наших солдатів воЯками (а не воякАми, якщо вже їм так подобається це галицьке слово). Від цього в’януть вуха й стискається серце. Бо воЯки — зневажливе слово (як гуляки абощо). Але дикторам байдуже, адже вони говорять «державною» мовою, а не власною. І ніхто їм не скаже, що їхня мова іноді злочинно неправильна, бо в усій Україні нема жодної установи, яка б слідкувала за правилами. Скажімо, для регулювання дорожнього руху є ДАІ. Але нема чогось схожого в царині мови. Такі інституції раніше існували (скажімо, Правописна комісія при Кабміні), але їх скасовано та так і не відновлено (навіть за часів Ющенка). Та що там усна телевізійна мова! В наших законах — сотні термінів неукраїнських, просто неграмотно перекладених старими колоніальними чиновниками з іншої мови, для них звичної. І тепер ті терміни просто так не виправиш, бо вони «узаконені», і ніхто їх перед цим не перевіряв на предмет грамотності, а тепер пізно. Відтак наша «державна мова» стрімко перетворюється на суміш мертвих слів, на мову, якою живі люди не розмовляють. Чи за це ми боролись? Ні, не за це. Так само, як і не за те, щоб вважати російську мову ворожою. Ми це усвідомлюємо. Але в реальності човен і далі хитається. Хто його вирівняє? І як? Скажімо, якщо беззастережно скасувати спекулятивний «мовний закон» Колісниченка-Ківалова, у певної частини народу російськомовного буде враження, що вони громадяни другого сорту. Але якщо той «закон» залишити як є — то так само почуватимуться другосортними україномовні громадяни, бо всі вони (крім недоучених теледикторів) знають, що їхня мова справді загрожена. Очевидно, закон потрібен — але такий, що заспокоїв би і одних, і других. І щоб він справді захистив мову українську — не на рівні декларацій, а на рівні інституцій. Такого закону поки що нема. Але буде гірше, якщо й надалі не буде серед наших державників усвідомлення, що саме такий закон потрібен, і створювати його слід виважено й розумно, без популістської поспішності.
