«Я — «неправильна» мама»

Просторий цегляний будинок на тихій вуличці Полтавській у Сумах. Впорядковане подвір’я, квіти на клумбах, декоративні «альпійські гірки». У передпокої — домашні капці з вишитим написом «ми завжди раді гостям». А ось і господиня — приваблива, усміхнена, в охайному домашньому одязі жінка. Проходимо на терасу, де жіноча половина родини Чернявських саме зайнята пересаджуванням кімнатних квітів. Тут і спілкуємось під нестихаючий дитячий щебет та багатоголосе «мамо», яке щохвилини доноситься з дому чи подвір’я.

Хіба могла вона, інженер-механік за освітою, уявити двадцять років тому, що стане мамою-вихователькою для чужих дітей, причому здебільшого не сиріт, а покинутих власними батьками? Але, мабуть, так уже склалася доля, що Ніна, яка в 1989 році мешкала разом з чоловіком та чотирма дітьми у Шостці, випадково, проїздом побувала у Путивлі. До відправлення автобусу залишався час, тож жінка вирішила купити солодощів і відвідати місцевий дитбудинок.

Побачене в притулку запам’яталося їй назавжди. Вихователька, яка сиділа до відвідувачів спиною, закричала на малюків, і ті, немов за наказом, присіли і закрили голівки руками. Ніна, яка мала досвід роботи у гуртожитку для людей, умовно звільнених з місць позбавлення волі, знала: така звичка буває в ув’язнених, які після окрику часто чекають удару...

На той час у державі про проблему дітей, залишених без батьківської опіки, заговорили на весь голос. Усе продумавши, Чернявські зважилися на рішучий крок і вирішили прийняти до родини хоч одну знедолену дитину. Але у малого Єгора, який відразу припав подружжю до душі, з’ясувалося, ще є сестричка Тетянка двох років, а трирічний Олесь так жалібно дивився, що неможливо було його лишати між чужих людей... Так їх стало семеро. І з того часу поняття рідних і прийомних дітей для Ніни Василівни не існує — вони всі її, найдорожчі. Отримавши п’ятикімнатну квартиру, вирішили взяти ще малюків. Коли у Шостці сталося жахливе вбивство, сиротами залишилися троє дітей. Спочатку їх взяли під своє крило, потім ще одного хлопчика, батьки якого трагічно загинули... Так починалася історія дитячого будинку сімейного типу Чернявських.

— Відверто кажучи, ті часи, початок дев’яностих, були доволі непростими, — розповідає Ніна Василівна. — І не випадково сьогодні тих перших, з двадцятирічним стажем сімей, залишилось не так багато. Хтось думає, що ми заробляємо гроші на дітях, що батьки-вихователі самі обирають, яку дитину взяти з притулку, але почасти нам віддавали тих, кого не хотіли усиновлювати, хворих малюків. А щодо грошей — лише в останні роки нам збільшили виплати, раніше ж були незначні кошти, які й сплачували невчасно. Іншої ж допомоги чекати було годі, у той же час нас регулярно відвідували різні комісії, щоб вкотре зверхньо вказати на недоліки. Ну а бюрократична тяганина з документами тривала буквально роками.

Згодом доля звела пані Ніну з громадської організацією «Надія та житло для дітей». Її активіст — офіцер Богдан Римаренко — під час воєнних дій на території Югославії став свідком того, як бомба знищила дитячий будинок. Вражений побаченим, він і створив благодійний фонд, який за час свого існування придбав для українських сімей 60 будинків. Один з них, розташований у Сумах, подарували родині Чернявських.

Сьогодні тут ніщо не нагадує казенну атмосферу, притаманну деяким дитячим закладам. Зручно облаштовані кімнати, сучасні меблі та побутова техніка, на стінах — картини та фотографії з домашнього альбому і скрізь, навіть у коридорах — книги. Зараз тут мешкає разом з мамою восьмеро дітей. Інші, хоча й розлетілись в самостійне життя, батьківського гнізда не забувають. Уже тридцять чотири роки виповнилося найстаршому синові, підростають онуки. Десятеро дітей отримали вищу освіту й успішно працюють, доньки Юля та Аня мають по два дипломи, ще троє навчаються у вишах, інші відвідують коледж і школи. У наш час, коли вивчити навіть одну дитину є неабиякою проблемою, подвижницьку працю Ніни Чернявської інакше, як подвигом, назвати важко. А вона, відповідаючи на запитання, що є у роботі мами-виховательки найскладнішим, говорить про своєрідний синдром зозулі, який іноді ще називають синдромом сирітства, — невміння турбуватися про тих, хто поруч.

— Був такий випадок, — пригадує Ніна Василівна. — Купила на ринку виноград, відправила з ним хлопців додому. Ввечері, зібравшись порадувати дітлахів обіцяним десертом, дістаю з холодильника якісь залишки. Що робити? Якщо покарати хлопчаків, інші їм просто поспівчувають. Миттєво обміркувавши, кажу: ваші ягоди з’їв той, хто зараз серед вас. А те, що лишилось, — моя доля. І на очах у дітей починаю їсти. Як вони розбирались між собою, не знаю, але подібних випадків більше не траплялось. А я на синій виноград досі не можу дивитись...

Чи правильно з точки зору офіційної педагогіки вчинила — складно сказати. Я взагалі — «неправильна» мама. Не приховую від дітей своїх емоцій, можу розплакатися при них, образитися, нагримати, а потім обійняти і все вибачити. Все, як у звичайній сім’ї.

Неохоче згадує Ніна Чернявська про своє невдале подружнє життя. Чоловік, який всіляко підтримував створення сімейного дитбудинку, через дванадцять років сказав, що «втомився бути державою» і пішов з родини. «Мабуть, чоловіки можуть витримати лише коротку дистанцію, — з гіркотою каже жінка з прихованою втомою в очах. — За дослідженнями, близько 70 відсотків подружніх пар, які створюють дитбудинки сімейного типу, розпадаються».

Звісно, у великої родини і турбот більше, ніж у звичайній. Лише купити продукти і приготувати їжу на дев’ятьох — завдання не з легких. Своєї землі у Чернявських — три сотки, засаджені квітами та зеленню. «Нам або гектар брати, або нічого», — усміхається господиня. Гроші тут рахувати вміють, причому за бухгалтера в сім’ї найощадливіший — двадцятирічний Юрко, який нині здобуває будівельну освіту. Стараються жити без боргів, хоч як складно не було б, та й кишенькові витрати дітей вчать розподіляти розумно. Бо спершу бувало — за день скуповували харчовий непотріб у кіосках, тепер навчились економити.

Але хто вважає, що в таких сім’ях думають лише про те, як прогодувати та одягнути дітей, — помиляється. Щомісяця Чернявські купують літературні новинки (ось звідки заповнені книжкові полиці), займаються спортом, грають на музичних інструментах і понад усе люблять співати. Раніше сусіди, ще не знаючи цю сім’ю, вважали її неблагополучною — хіба можна, мовляв, без чарки щовечора співати хором?

Щонеділі відвідують католицький храм у Сумах. Улюблені свята в родині — Різдво, дні народження, причому до цих свят діти готують подарунки своїми руками та пишуть вірші.

У самої Ніни Чернявської доброти та енергії, здається, вистачає на все. Вона представляє на Сумщині Всеукраїнський комітет захисту дітей, очолює Сумську громадську організацію вихователів сімейних дитбудинків «Калинове гроно», ініціює створення Музею матері, а ще — двічі на тиждень роздає обіди безпритульним у благодійній їдальні, розташованій при церкві.

...Вони такі різні, діти родини Чернявських — за віком, звичками, національністю і навіть кольором шкіри. Їм справді пощастило в житті — після пережитих випробувань віднайти маму, теплий затишний дім. І сьогодні Ніна Чернявська, яка називає себе щасливою жінкою, вірить: попри всі труднощі та негаразди, подекуди людський осуд (розмови про «заробітчанство на дітях» не стихають і досі) чи байдужість чиновників, відсутність відпусток та вихідних, все-таки інші жінки, інші подружжя оберуть професію, якій не навчають у жодному вузі, — професію батьків-вихователів. Бо й справді — хіба діти бувають чужими?