«Театр як свято» — так звучить кредо Нового театру, запорізької творчої формації, що існує вже два роки. Театр цей приватний, утворився він внаслідок відокремлення кількох активних і скандальних особистостей від театру-лабораторії VІE. Не обійшлося тут без патетичних заяв у пресі, звинувачень та образ. Але все вже в минулому, а торкатися цього клубка людських пристрастей — справа неприємна і навіть небезпечна. Тому крокуємо далі.
Два роки своєї діяльності Новий театр вирішив відзначити прем’єрою вистави «Приборкання норовливої» за Вільямом Шекспіром. У постановки одразу два режисери — Світлана та Владислав Лебедєви, подружжя, засновники та головні актори театру. Режисерську освіту і досвід постановок у цьому тандемі має лише Світлана, її вистави, ще за часів роботи у театрі VІE, не раз відзначали на регіональних фестивалях. За взірець і канон для постановки взяли «Принцесу Турандот» Вахтангова як перлину ігрового театру. І хоча з того, що можна прочитати про давній вахтанговський шедевр, ніякої паралелі з побаченим у Новому театрі не випливає — зате як звучить!
Простір вистави — арки, що утворюють цілком умовну і легку двоповерхову декорацію, на балконі якої герої ефектно з’являються, підглядають чи ховаються. Така лаконічність є і в костюмах, виконаних у кремових тонах з чорними або червоними акцентами. І якщо предметний світ вистави стриманий і лаконічний, то у акторській грі буяє емоція. Нестримний темперамент героїв плещеться, мов карасик у теплих водах Дніпра. Добрих три години, що триває вистава, актори, не жаліючи ні себе, ні глядача, з насолодою плавають у морі інтриг і пристрастей. Головні ролі — Катарини і Петруччо — виконують невтомні режисери Лебедєви, які додали до класичного тексту ще кілька пісень про справжнього мачо та страждання через недоїдання.
А ось більшість другорядних персонажів грають студенти акторського відділення нашого університету. Сценічна практика під час навчання досить рідко випадала майбутнім запорізьким акторам, але з появою Нового театру перспективи стали кращими. У найталановитіших студентів є можливість вийти на одну сцену зі своїми педагогами. І цей шанс вони використовують на сто відсотків: роблять кульбіти і сальто, мов на заліку зі сценічного руху, весело танцюють і співають а капела. Ці хлопці та дівчата створюють вихор енергії, що змушує глядача радісно плескати у долоні після кожного трюку.
Та десь у середині першого акту тебе потроху охоплює дивне почуття. Спочатку відганяєш його, потім намагаєшся осмислити. А десь на початку другої дії тобі все стає зрозуміло. Ця вистава, ніби двосерійна радянська музична комедія, що її всі бачили десятки разів. Впізнавані жести, добре навчені актори, картинні танці й співи у зазначених місцях. Під час перегляду можна закуняти, а прокинувшись, відразу зрозуміти хід подій. Можна пити чай, можна читати книжку, одним оком дивлячись на сцену. Мила й інколи смішна вистава не захоплює і не вражає — бо не зникає почуття, що десь ти це вже бачив. І хоча актори роблять свою роботу чесно, поїзд творчого задуму вистави мчить по рейках, прокладених дуже давно і зовсім не ними.
Отже, якщо кредо колективу «театр як свято», то Новий театр — це Старий Новий рік. Ніби й ті самі салати, шампанське й холодець, але якщо додати зеленої цибульки там, дістати з шафи інші келихи тут —все стає «трохи новішим». Засновники Нового театру уникають саме пошуку інших форм і засобів існування на сцені. «Приборкання норовливої» — оселедець під шубою, куди додали родзинок. Ніби новий смак, є щось своєрідне, особливе, але придивишся — і бачиш, що родзинки впали з іншого салату, не дуже оригінального. Мабуть, тут більше підійшов би девіз «нове — добре забуте старе».
Запоріжжя.
Фото автора.
Сцена з вистави.
