Недільний телефонний дзвоник:
— Вибачите за те, що турбую. З вами говорить Станіслав Скринник. Півроку збирався з думками, поки зважився зателефонувати. На знак вдячності за безкомпромісність і громадянську позицію вашого редакційного колективу хочу передати газеті від свого імені скромний презент.
— Невже той самий Скринник — Станіслав Самійлович? Так ще і з відомою сьогодні в усьому світі кулею?
— Скринник справді той самий. А от куля — ювілейна, сота, на знак поваги спеціально виготовив для «Голосу України»...
... У моїй пам’яті відразу ожили події майже 35-річної давнини.
Станіслав Скринник. Токар Сумського заводу електронних мікроскопів у 36 років, а це було в 1970 році, нагороджений орденом Леніна. Через чотири роки — бригадира першої в Союзі комплексної госпрозрахункової бригади верстатників визнано гідним другого ордена Леніна і Золотої Зірки Героя Соціалістичної Праці. Член Сумського обкому компартії, делегат партійного з’їзду...
Тоді я, молодий журналіст обласної газети, із тремтінням у колінах ішов на інтерв’ю з Героєм, який став моїм кумиром. Досі пам’ятаю тодішню відповідь Станіслава Скринника на запитання про славу, мовляв, як він до неї ставиться. Ось що він відповів:
— А ніяк! Сьогодні вона з тобою, а завтра — вже мінливо йде до іншого. Для кожного, хоч би хто він був на цій землі, найскладніше завдання — пройти життя з добром і білими думками у справах і серці. Це і є справжній героїзм...
І от через 28 років ми — мій кумир і я — знову навпроти один одного за чашкою кави. У його поставі — ті ж гідність і скромність. Я з хвилюванням беру з його рук безцінний і несподіваний подарунок з дарчим написом Станіслава Скринника колективові «Голосу України».
— Уперше зважився написати його на своїй кулі, —посміхається Герой.
Уявіть суцільну, підкреслюю, — суцільну металеву кулю. Майстер обережно затискає її в токарський патрон, включає верстат, підводить різець — і після п’яти-восьми годин безперервного чаклунства в його руках — справжній неповторний шедевр: всередині великої одна в одну, немов івани-покивани, вільно перекочуються (залежно від розміру «кулі-матки») від чотирьох до восьми автономних міні-кульок. Зазначу, це сьогодні сумський майстер може впоратися з таким дивом за неповну робочу зміну. А над першими, уявіть собі, чаклував по три-чотири дні. От цим шедевром, якого, до речі, за наступні 30 років ніхто з токарів-універсалів ні в Україні, ні в тодішньому Союзі так досі й не зміг повторити, верстатник із Сум і вразив своїх суперників — асів, таких, як він. Сталося це на конкурсі кращих верстатників країни на ВДНГ у Москві у вісімдесяті...
З тих пір 99 унікальних куль сумського майстра «закотилися» в колекції Леоніда Кучми і Валерія Пустовойтенка, закордонних діячів, наприклад, Куби, колишніх японського і французького міністрів, одного з німецьких канцлерів, президентів міжнародних концернів, олімпійських чемпіонів, видатних діячів світової науки, культури і мистецтва. І жоден з них не знає імені автора диво-кулі... Адже керівництво і тодішнього Сумського заводу електронних мікроскопів, і нинішнього ВАТ «Селмі» вручає їх гостям від свого імені.
— Не шкодуєте?
— Анітрохи. Адже усі вони зберігають тепло моїх рук.
З прожитих 72 років він 56 — біля верстата. Втім, за майстерністю на «Селмі» йому і досі немає рівних.
— Коли працюю — відпочиваю, забуваю про все на світі, — зізнається Станіслав Самійлович. — Навіть відпусток іноді не догулюю до кінця. А на завод ходитиму, доки ноги носитимуть.
Заробіток в аса токарської справи — як в усіх. Диво-куля не продається...
— Мені здається і журналісти «Голосу» — теж. За це їм — подяка і щира повага.
Суми.
