Виставу «Дядя Ваня» в столичному театрі на Подолі одразу після прем’єри критики удостоїли найвищих похвал. Про «Дядю Ваню» Віталія Малахова не соромно сказати «великий спектакль» (не довгий, а таки великий). У Малахова чудові актори: Володимир Кузнецов (Войницький), Алла Сергійко (Олена Андріївна), Олена Свирська (Соня), Олександр Клаунінг (Тєлєгін). Несподіваний і неперевершений — Сергій Бойко в ролі доктора Астрова.
Не одразу розумієш, що вистава, власне, саме про Астрова. Згадується, що Бойко в юності грав у Молодому театрі барона Тузенбаха у чеховських «Трьох сестрах». Тузенбах, як відомо, гине на дуелі. І ось тут виникає дивне враження: що це той самий Тузенбах, котрий після дуелі вижив і через багато літ повернувся до людей, котрих любив. А вони вже не ті. Та й він не той, на язик проситься курйозне ім’я Тузен-Бахус — бо цей доктор Астров квасить багато і якось погибельно-весело!
Приємно, що Віталій Малахов після кількох сезонів напівмовчання почав ставити вистави регулярно: «Концерт для роялю в чотири руки», «Квартал небожителів», «Отелло» (у франківців), тепер — «Дядя Ваня», а вслід — «Склади слово вічність» за Булгаковим. Ми запитали у режисера: що раптом сталося?
— Що сталося? Є гарна фінська притча. Хлопчик до семи літ мовчав. Ніщо не допомагало. І от якось він їв кашу й сказав: «Бабусю, каша солона!» Всі збіглися: «Чого ж ти мовчав сім літ?» А він: «Бо каша не була солона!»
От і тут: так складалося. Наші актори дозріли до рівня досить високого. З ними можна працювати не над постановочними прийомами, а над глибшими, цікавішими речами. А ще мені довго здавалось, як і багатьом, що для доброї вистави сьогодні треба добрих грошей. Тобто спершу заробити, а потім починати виставу. Ну, заробляєш, втягуєшся, а грошей все одно нема! І вистави нема! А Булгаков казав: ніколи ні в кого не просіть, самі прийдуть і дадуть! Мало того, що це красиві слова — реально вони правильні. Бо коли починаєш просто ставити виставу, тобто робити своє діло, то з’являється й попит на те, що ти робиш.
Чехов — геть незрозуміла й неблизька для мене людина! Тобто в тому вигляді, в якому мені його трактують. Коли його, скажімо, називають «певцом русской духовной импотенции», то я цього не можу зрозуміти й сприйняти. Мабуть, тут у мене буде багато конфліктів — так, як було в «Отелло». Бо я не буду ставити «атмосфэ-э-эрный» спектакль, де ходитимуть придумані люди й сумно промовлятимуть текст — щоб не образити Антона Павловича! Мені здається, що він був ще тим понтарем. Перечитавши «Дядю Ваню», я подумав, що він свідомо з усіх познущався: закрутив щонайпотужніші любовні інтриги — але при цьому там нічого не відбувається, жодної «події»! Таке враження, що він свідомо взяв теорію Станіславського й сказав: ага, вам треба «подію»? А її не буде! От герої дійдуть до певного місця — і все само собою закінчиться! Тобто все, як у житті: інтригу закручено, а рушниця не стрельнула...
Отакі секрети, я не прикидаюся таким собі утаємниченим і вже давно не кладу на жодну виставу «все життя», як ото кажуть. Мовляв, ах, я ставлю трагедію, не чіпайте мене! Адже, коли придумуєш трагедію, то це радісно, а не сумно. Це робота. Коли вдається красива трагічна сцена, то смієшся від радості. Це нормальна енергетика творчості. Я навіть не боюсь, що це передасться публіці — нехай і вона радіє, як це й є в «Отелло», як тепер у «Дяді Вані», та й раніше бувало, у «Сні літньої ночі», коли публіка у фіналі не знає, плакати їй чи сміятися...
Записав Віталій ЖЕЖЕРА.
