«...Нині Марія Іванівна Прихожай готує касаційну скаргу до обласного суду. В серці жевріє надія, що у працівників вищої судової інстанції, коли зрозуміють абсурдність ситуації, стане здорового глузду не записувати 13-річну дівчинку в «добровольці-зрадники».
Так закінчувалася в «Голосі України» стаття дворічної давності, вміщена під заголовком «Минуле ходить за ними». На жаль, наша газета змушена знову повернутися до тієї драматичної історії...
На долю цієї жінки вже змалечку випало стільки горя, страждань і мук, на кількох дорослих вистачило б з лихвою...
Улітку 42-го 13-літню, тоді ще Марійку Лебідь (замість матері, в якої на руках залишалося двоє меншеньких. — Авт. ) запхнули в «телятник» і майже цілий місяць доправляли до «фатерлянду». Там спочатку потрапила до пересильного табору, звідти майже на півроку «розсортували» прибиральницею на військовий завод, потім, дякувати Богу, працювала в людяного бауера. З наближенням фронту Марійку з іншими бранцями погнали на Захід. Згодом зуміла втекти. Страшними були тоді воєнні дороги рейху. Та Господь і тут узяв під опіку 15-річну україночку. Коли за два місяці мандрів угледіла на постої першу радянську військову частину — мерщій туди. В особливому відділі дівчина розповіла все, як на духу: як отримали повістку з німецької комендатури, як удвох з мамою навколішки вмовляли фашистських посіпак пожаліти їх, а ті поставили ультиматум: або дочка, або мати. Вердикт «особіста» був безапеляційний; коротший за удар батога і страшніший за три роки неволі — «доброволець». Тоді це було синонімом зради.
...Збігали десятиріччя, потроху змінювався світ. Тож з виходом на пенсію, згідно із Законом України «Про ветеранів війни й гарантії їх соціального захисту» Марії Іванівні Прихожай видали посвідчення учасника війни. Та «батіг» діждався свого часу — через 53(!) роки. Після того, як у неї в транспорті викрали всі документи. Нову гірку чашу страждань піднесли нещасній жінці з люб’язною посмішкою працівники управління соціального захисту населення Ковпаківського райвиконкому міста Суми на чолі з тодішнім керівником Оленою Багмет. Коли жінка прийшла туди за новим посвідченням, та відмовила їй у цьому.
— Чому? — обірвалося серце у старенької.
— Та ви ж добровільно поїхали до Німеччини...
І погнали «ангели милосердя» 73-річну бабусю-інваліда, наче циркового коня, по замкненому колу — через суд доводити, що вона не біла ворона. Солідну порцію отрути в чашу страждань старенької підсипав (навіть прізвища не називатиму, щоб не поганити газетних сторінок. — Авт.) один із суддів Ковпаківського районного суду Сум. А вщерть її заповнили гірким полином вже члени тієї самої «вищої судової інстанції», в справедливість якої так наївно вірила надломлена дворічною судовою тяганиною жінка. Примусові роботи в рейху порівняно з бездушністю працівників Ковпаківського соцзабезу і суддів уже видавалися Марії Іванівні ледь не раєм.
Біль образи все дужче ятрив душу, та виходу з порочного кола, куди її загнали соцзабезівські «захисниці», вона не знаходила. Скоріше усього, там би й упала, знесилена бігом і болем, якби на допомогу не прийшли журналіст обласної газети «Сумщина» Тетяна Бабинець та голова обласного суду Іван Ляшенко. Уважно вивчивши справу, він подав протест, за яким президія облсуду одноголосно скасувала рішення Ковпаківського районного та ухвалу судової колегії в цивільних справах обласного судів і повернула справу на новий розгляд у той самий суд, але іншому судді, Андрієві Алфьорову.
Так, після більш як дворічного «гартування» по судових інстанціях, у Марії Прихожай знову зажевріла надія на справедливість. Новий суддя після ретельного вивчення справи, на основі свідчення колишніх остарбайтерів, ухвалює: «Визнати рішення комісії з розгляду питань, пов’язаних з встановленням стажу учасників війни, при Ковпаківському райвиконкомі м. Сум від 27.04.1998 року про відмову Прихожай М. І. в отриманні статусу учасника війни, неправомірним, зобов’язати її встановити Прихожай Марії Іванівні статус учасника війни». Завважте, це рішення було прийнято 21 грудня 2001 року.
Отже, здавалося б, «соцзабезівським правдолюбам» крити нічим.
Блажен, хто вірує. Там, де мораль підміняють псевдомораллю, закон не указ. Тож, закусивши вудила, тамтешні дами за три(!) місяці після прийнятого судового рішення подають на нього апеляцію до обласного апеляційного суду. І знову облом: колегія стає на бік Марії Прихожай. Це рішення вступило в силу 30 вересня цього року.
Та збіг тиждень, другий, а Марія Іванівна залишалася біля розбитого корита. І лише наш з Тетяною Бабинець візит до начальника управління соціального захисту населення Ковпаківського району Валентини Юрченко зрушив справу з місця: 25 жовтня, майже після п’яти років страждань, комісія таки повернула М. Прихожай статус учасника війни. Та чи надовго?
Адже під час зустрічі голова колегії, вищезгадана Валентина Юрченко, прямо заявила: «Я не знаю, чи має повноваження суд відміняти рішення колегіального органу».
Ні багато, ні мало.
А от я не знаю, чи мають право працювати в управлінні соціального захисту населення бездушні люди, байдужі до людської біди й горя?
Суми.
