На нещодавньому Форумі видавців у Львові презентовано новий роман Тані Малярчук «Забуття» (Видавництво Старого Лева, 2016). Кожна нова книжка цієї авторки — це певна інтрига, бо вони ніколи не схожі на попередні. «Звірослов» нічим не подібний на «Біографію випадкового чуда», а «Забуття» — ні на ту, ні на другу. Але ось питання: на що взагалі схожий цей роман?
Втім, спочатку нагадаємо, про що він. У центрі оповіді — В’ячеслав Липинський (1882—1931), дуже яскрава і дуже драматична постать нашої історії, палкий ідеолог українського монархізму, чиї «Листи до братів-хліборобів» та «Україна на переломі» мусили б стати (але не стали) настільними книгами для наших політиків. Отже, він у романі — один із двох героїв. А другий — це сама авторка, чи, точніше, та сучасна молода дівчина, від імені якої пишеться роман. Що цю дівчину поєднує з Липинським? Нічого, окрім того, що обоє народилися 17 квітня, але з різницею в сто років.
Сама Таня Малярчук каже, що «Забуття» — це її роман про ХХ століття, «про сто років втраченої пам’яті. Це спроба згадати забуте. А також об’єднати індивідуальне і колективне українське, історичну достовірність і художню вигадку, кохання і покликання, божевілля і здоровий глузд, якого, втім, у цьому романі, мабуть, найменше. Його основою несподівано для мене самої стало життя політика-невдахи і пристрасного мислителя В’ячеслава Липинського. Українці перед Липинським завинили. Але ще більше вони завинили перед самими собою, бо були надто слабкими, щоб не стати жертвою. З іншого боку, якраз слабкі й покірливі змогли вижити і народити тих, що пізніше народять нас. Забуття було у цьому процесі відродження необхідним актом самозахисту. Я почуваюся тим крайнім поколінням, яке тепер змушене віддавати борги. Розрізати запалені рани, боротися зі страхом, брати відповідальність, визнавати вину і прощати. Цей роман — данина моєму корінню. Я мусила його написати».
Щоб досягти своєї мети, Тані Малярчук (і її романній героїні) доводиться боротися з таким собі Синім китом. Це метафора всепоглинаючого часу, у череві якого зникає пам’ять про героїв і злочинців нашої історії. Всередині того синього чудовиська героїня шукає важливі скарби історичної пам’яті, щоб врятувати їх від остаточного щезання.
Наскільки це їй вдалося? Враження двоїсте. Коли героїня згадує про саму себе, про своїх коханців, батьків, бабів і дідів, навіть про улюбленого кота — тут усе майже бездоганно, все добре деталізовано та індивідуалізовано, й завдяки цьому врятовано від забуття. Але ті розділи, де йдеться про Липинського, написані інакше. Його шляхетна концепція українського монархізму іноді передана так, наче це студентка перед іспитом поспіхом конспектувала все, що під руку траплялося, без розбору, часом з нудних підручників. Та й ще: з перших сторінок Липинський постає перед нами як смертельно хворий туберкульозник. Так, це факт його біографії. Але цей факт у романі тяжіє над усім іншим. Анамнез хвороб тілесних ніби підміняє історію блискучого інтелекту. Але ж ідеї Липинського — витвір таки здорової й розумної, а не хворої голови! І саме про це варто пам’ятати — навіть у череві Синього кита. Прикметно, що тут зображені тяжко недужими ще кілька світлих голів, сучасників Липинського — Євген Чикаленко, Іван Франко, Василь Доманицький. Вони тут такі доходяги, що аж незручно цікавитися їхньою розумовою діяльністю. Щось у тім є від совєцької школи, для якої всі найкращі наші мислителі були убогі й хворі. Й це все, що ми про них знали. Жаліли — і не любили. А важливо — любити. Я люблю і Липинського, і Таню Малярчук, й деяка суворість моїх оцінок роману є наслідком лише цієї любові.
