Ім’я Аліни Холл де Бейвінк (на знімку) добре знане серед української громади в Португалії. Це вона добилася від місцевої влади відведення місця у Лісабоні для встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку.
Переклала на португальську «Заповіт» Кобзаря. Сама ж читає його зі сцени українською. Коли звучить Гімн України, не може стримати сліз. А як танцює гопак!.. Донька українки і португальця Аліна Холл працює викладачем історії мистецтв в Автономному університеті Лісабона. В жовтні нинішнього року на муніципальних виборах її обрали депутатом столичної асамблеї. З цієї нагоди пані Аліну привітали посол України в Португалії Інна Огнівець та українська громада, зокрема товариство «Український дім».
Про те, як у серці молодої жінки, котра народилася у Бразилії, а виросла й живе у Португалії, поселилася любов до України, пані Аліна розповіла «Голосу України».
— Звідки любов до всього українського?
— О! Український дух постійно присутній у моєму житті: мої бабуся і дідусь — українці, вони і мої батьки навчили мене любити все, що стосується української культури і традицій. Україна в моєму серці: від богослужінь у церкві — до танців та декламування віршів Тараса Шевченка. Тому я кажу, що моє серце — українське.
— Які у вас стосунки з українською громадою у Португалії?
— Вони давні й тісні. Насамперед завдяки моїй мамі Людмилі. Ще до того, як відкрилося Посольство України в Португалії, мама допомагала українцям. Часом це було навіть небезпечно — вона стикалася з мафіозі, які експлуатували українців та інших вихідців зі Східної Європи. Бувало, мама приводила додому українців, бо їм ніде було спати чи вони не мали що їсти. Або треба було сховатися від бандитів. На щастя, тепер уже нема тих кримінальних груп. Еміграційні закони в Португалії лояльні. Тому українцям стало простіше отримувати документи та легалізацію. Моя мама допомагала багатьом в Службі іноземців та кордонів (SEF) у рамках проектів підтримки емігрантів — робила переклади, надавала різну інформацію. Вона супроводжувала українців у лікарні, суди, давала уроки португальської мови, допомагала одягом, продуктами харчування, медикаментами. І робила це безплатно. І в цьому її завжди підтримував батько. Вони нікому не відмовляли у допомозі.
Поступово все змінилось — ми бачили народження асоціацій, відкриття парафій, створення дипломатичних установ. Моя мати — секретар організації Lusidom, яка є частиною CNAF (Національна конфедерація сімейних асоціацій), і це дає можливість простіше контактувати з різними організаціями на найвищому рівні. Вона зуміла організувати придбання комп’ютерів та книг для українських шкіл. Упродовж тринадцяти років підтримує українську радіопередачу, що виходить у Португалії. Матуся така невтомна! Намагаюся допомагати їй.
Протягом багатьох років підтримуємо заходи українців, разом з громадою виходимо на протестні акції. На святах я не раз читала «Заповіт» Тараса Шевченка, танцювала українські народні танці. Тому можу сказати, що мої стосунки з українським співтовариством дуже тісні.
— А де ви навчалися?
— Я здобула вищу освіту на факультеті історії мистецтв Лісабонського університету. В цьому ж університеті отримала ступінь магістра та викладала 10 років. Докторську дисертацію захистила в 2012 році, що допомогло мені стати віце-президентом об’єднання «Друзі Palаcio da Ajuda», президентом асоціації «Захист спадщини міста Лісабона» та отримати нагороду Великий Хрест Асоціації дослідження проблем бразильців.
— Чому вирішили піти в політику? І чому обрали партію монархістів?
— Я намагаюся вести політичне життя паралельно з викладацькою роботою в університеті, оскільки думаю, що зобов’язана висловити та відстояти свою громадянську позицію, зробити більше для людей та міста, в якому ми живемо. Маю в цій роботі підтримку мого чоловіка, ми співпрацюємо. Я обрала Монархічну народну партію (PPM), в якій зараз є віце-президентом, бо вірю в ідеали та підтримую цінності монархії.
— Це ваш другий прихід в асамблею. У позаминулому скликанні вже були депутатом. Що тоді вдалося зробити?
— Пишаюся, що вдалося добитися прийняття рішення асамблеї про виділення у Лісабоні місця для спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку. Нам надали його у прекрасній історичній частині. Звідти відкривається вид на річку Дору, поруч каплиця, в якій португальські першовідкривачі молилися, вирушаючи в морські походи. Депутати одноголосно підтримали пропозицію про вшанування пам’яті генія нашого народу. Ще одна важлива справа — відкриття музею Національного театру Сан-Карлос та виділення приміщення для репетицій оркестру.
— Чи голосували за вас на виборах українці?
— Знаю декого з тих, хто підтримував мене, але загалом не відомо число тих, хто віддав свої голоси за мою кандидатуру. Я не проводила кампанії в українській громаді, бо не хотіла, щоб люди відчували себе зобов’язаними голосувати за мене, тому що я українка, а не тому, що вони згодні й зацікавлені в моїй роботі.
— Що у планах новообраного депутата?
— З-поміж багатьох важливих справ особливу увагу приділятиму будівництву і встановленню пам’ятника Тарасу Шевченку. Мені соромно, що після нелегкої роботи, яка завершилась шість років тому одноголосним рішенням різних політичних сил про відведення місця, скульптуру дотепер не виготовили. Так далі не може бути. Вірю, спільними зусиллями з українською громадою нам вдасться завершити надзвичайно важливу справу.
— Маючи українське коріння, ви ніколи не були в Україні…
— Це моя мрія — побувати на землі бабусі й дідуся. Хочеться, щоб вона здійснилася. Якщо в мене виступають сльози, коли чую Гімн України, уявіть, як хвилююче буде бачити землю Шевченка, відчувати запах квітів, милуватися ріками, горами, про які мої бабуся і дідусь завжди говорили з таким захопленням і любов’ю! Хотіла б поїхати з батьками і братом, а також з моїм чоловіком, який захоплюється українцями і також бере участь у заходах громади.
— Що б ви побажали українцям в Португалії?
— Щиро бажаю і надалі поважати країну, яка їх прихистила, і постаратися інтегруватися у португальські звичаї і життя. Але ніколи, за будь-яких обставин, не відриватися від свого коріння і не забувати українську мову, культуру, музику, танці. Український народ і Україна вже багато страждали через те, що їх хотіли змусити забути, хто вони є. Досить! Не дозволяйте вбити в собі історичну пам’ять. А ще — поважайте один одного і будьте більш об’єднаними.
Розмову вели Віталій ШЕВЧУК, Тамара МОРОШАН.
Лісабон.
Фото надано авторами.
