Віра БАРИНОВА-КУЛЕБА: «Хочу весняного простору, щоб радісним кольором малювати вивершені звуки життя»

Віра Іванівна Баринова-Кулеба (на знімку) — академік Академії мистецтв України, народний художник, заслужений діяч мистецтв України, професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури.
Член Спілки художників СРСР з 1970 року, член Національної спілки художників України з 1991-го.
Народилася 1 грудня 1938 року на хуторі Мельникове-Кулебине на Полтавщині. Це потім, коли вже в Києві вийшла заміж за студента, майбутнього авіаінженера Валентина Баринова, прізвище стало подвійним — Баринова-Кулеба.
Віра успішно закінчила Харківське художнє училище (1959 р.), Київський художній інститут, майстерню В. Г. Пузиркова (1965 р.), а також Творчі майстерні Спілки художників СРСР, стажувалася в Німеччині. Перша зарубіжна виставка її робіт відбулася в Берліні (1966 р.). І відтоді численними картинними експозиціями в Україні, Китаї, США, Швейцарії, Росії, Угорщині, Німеччині, Великобританії, Франції пані Віра поповнює скарбницю світового мистецького процесу, а його шанувальники — власні колекції.
Аукціонний дім Sotheby’s, а також аукціонний дім Christie’s провели успішні торги великої серії робіт Віри Баринової-Кулеби. Її картини прикрашають приватні художні колекції в Україні, а також за рубежем, зокрема в Китаї.
За успішну педагогічну та творчу діяльність у Китайській Народній Республіці Віра Баринова-Кулеба удостоєна звання почесного професора Нанкінської академії. Вела також курс образотворчого мистецтва в університеті міста Сіньхуа. Навчальні заклади та меценати, поціновувачі мистецтва Піднебесної запрошують пані Віру до співпраці. Вона шість разів бувала у тривалих творчих поїздках у цій країні, давала майстер-класи живопису та рисунка. І в Україні багато студентів із Китаю, навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, пізнають основи художньої майстерності у професорки Баринової-Кулеби. Це вона відкриває їм таїну звучання кольору, форми, композиції, прищеплює смак до творчості, виховує потребу пізнавати світ мистецтва, пошуку свого почерку.
Вона і сама все життя в пошуку — натури, сюжету, композиції, техніки... І кожну виставку, в якій бере участь, а тим паче персональну, сприймає як своєрідний іспит, творчий етап.
Вірі Кулебі, маленькій дівчинці в селі Красна Лука, поруч із Римарівкою Гадяцького району Полтавщини, перші уроки малювання давала мама, проста селянка. А Віра малювала всім, що потрапляло під руку, на чому завгодно, все, що бачила або нафантазувала. Малювала добре, тож мама дозволяла донечці прикрашати своїми фантазіями душу української хати — піч. А оскільки для маленької Віри фарби були в ті часи небаченою розкішшю, обходилася крейдою. Але в дитячій пам’яті та душі відклалося чимало яскравих подій, не завжди, на жаль, радісних. А ще запам’ятала настанови видатної Тетяни Яблонської, яка викладала їй та її однокурсникам живопис, — пиши не просто те, що бачиш, пиши те, що відчуваєш.
І ось сюжети та композиції, правдиві, невигадані історії спливають у творчих задумах художниці Віри Баринової-Кулеби. Ось вони, ці яскраві образи, чіпляють за душу, живуть на полотні!
Віра пам’ятає, як фашисти ввірвалися в село на мотоциклах, і вже за мить запалали солом’яні стріхи сільських хат. Ховалися від німців у ямі. Картина «1941 (роки війни)», написана протягом 1978—1980 рр., сповнена тривоги. Молода жінка з малюком біля грудей, старші діти туляться до неї, тривожно дивляться з ями нагору, на їхніх личках — заграва пожежі, а поруч — старенька в печалі. Так Віра реалістично передає нам файл із своєї дитячої пам’яті, як вона з братом і сестричкою, мамою і бабусею ховалися від фашистів у підземеллі... Та попри все цей колективний портрет виконано м’яко, творчо, він сповнений життєвої сили і правди.
А ось батько прийшов з фронту, як каже Віра, з осколками в очах і раною в душі. Його вона зобразила зі спини, він сидить за обіднім столом під рушниками, що обрамляють фамільні фото. Він їсть, діти навколо нього, мама за стінкою доїть кізочку-годувальницю, і тут же під пічкою — малюк на горщику, яким слугує німецька каска. «1945 (з мого дитинства)» — таку назву має ця картина, створена художницею 1971-го.
Так, Україна зазнала жахливих гірких втрат у Другій світовій війні. Як Віра Іванівна зображує радість перемоги? Так, як ми, всі діти, пам’ятаємо: скромно, але святково накритий стіл, на екрані телевізора вгадується Вічний вогонь, дівчинка у віночку зі стрічками кружляє на передньому плані. Це наш, український, віночок, хоч стрічки на ньому і червоні. Навіть килимки в кімнаті — деталь нашого українського інтер’єру, скатертина вишита... Це українська картина української художниці — «Святковий день» (1975 р.).
Підступність російського агресора Віра Баринова-Кулеба зображує на драматичному полотні «Прости мені, мамо». Отруйне зміїне жало смертельно ранить юнака-воїна, над яким побивається старенька мати...
Цього не придумати, якщо не пережити. І руїни колективізації, і страхіття Голодомору, і лихоліття Другої світової, і гіркота втрат нинішньої війни Росії проти України. Трагізм історичної правди нікого не залишає байдужим. Пані Віра знаходить такі мислеформи, таку символіку, що від робіт навіть на найтрагічніші теми віє теплом, любов’ю, надією на краще, на те, що добро сильніше за всяке зло, а правда, глобальна чи особистісна, здобуде перемогу. Така ось Вірина філософія. Вона її виражає просто і ясно: «Картини — мої діти», «Мистецтво має приносити радість». Та й роботи свої вона підписує просто: «Віра». Вона вірить у краще майбутнє. Дух оптимізму пронизує весь творчий шлях художниці.
У її майстерні зберігається картина часів переддипломної практики. На полотні — груповий портрет молодіжного гурту біля сільського клубу. Веселі хлопці та дівчата зібралися ввечері, мабуть, на танці чи в кіно, спілкуються між собою. Яскрава така, радісна картина. Та ревнителі соцреалізму її, як мовиться, зарізали в ті далекі 60-ті роки минулого століття, коли радянські ідеологи в усьому шукали подвійний зміст, провокацію. «Спочатку комісії, — каже Віра Іванівна, — не сподобалося, що на картині нема жодних знарядь праці, мовляв, радянська молодь не може просто прохолоджуватися, треба зобразити «созидательный труд». Довелося Вірі домальовувати трактор десь там у полі, на задньому плані... На цьому зауваження не вичерпалися: критикам здалося, що в дівчат надто довгі спідниці, тож їх треба вкоротити. Поправила. А вже втретє сумніви викликали обличчя. «Якісь вони не такі, не радянські», — було сказано... Переписувати їх Віра не стала, бо на картині вона зобразила саме своїх односельців і навіть родичів, котрі самі себе впізнавали на полотні. Так істинний шедевр з «якимись не такими» обличчями, а по правді кажучи, з якихось надуманих ідейних міркувань і нині живе в майстерні художниці.
Насправді високу майстерність Віри Баринової-Кулеби як портретистки держава все ж таки високо цінувала, доручила відповідальне замовлення — серію портретів космонавтів СРСР. І вона гідно виконала його. А Академія образотворчості у Москві після завершення навчання в Творчих майстернях придбала роботу «Запрошення на весілля», натурами для якої також слугували односельці та близькі Віри.
У Полтавському обласному музеї, наприклад, зберігається «Автопортрет з дітьми» (1973 р.). На полотні Віра зобразила себе біля етюдника, — статною і експресивною, з донечкою Оленкою на руках і сином Андрієм, котрий тримає свої малюнки і пензлики.
Автопортрети Віри Баринової-Кулеби завжди колоритні, сповнені глибокого філософського змісту — селянка-українка у квітчастій хустці, «тіфозі» в блакитному светрі, пані в елегантному чорному капелюсі — така вона різна, наша Віра. На аукціоні Christie’s в 1989 році один із таких автопортретів придбав шанувальник мистецтва самобутньої української художниці.
На Sotheby’s продали також серію робіт Віри Баринової-Кулеби з історичної, національної, ментальної тематики.

Робота Віри Баринової-Кулеби «Колючі трави» (полотно, олія).

У своїх творах художниця тепло, з любов’ю оспівує сільське буття.
Ось ідуть красуні-селянки з поля додому, радіють життю. Довкола ще зеленіють ниви, а спрагла рілля дихає теплом, жагою вологи і зерна... Така колоритна, життєва робота, яка наділяє відчуттям щастя.
Вінцем сільської праці є свято врожаю. Симпатичних молодиць у колоритних строях переповнює радість. Вони тримають квіти, соняхи, снопи налитих повних колосків пшениці, підперезані червоними стрічками, і — найголовніше — на вишитому рушнику пишна духмяна паляниця з борошна нового врожаю. Ось вона, радість! Це робота «Свято врожаю» (2011 р.). До теми врожаю Віра Баринова-Кулеба звертається досить часто. І щоразу показує нові й нові образи, колорит, засоби передачі своїх відчуттів. «Після жнив — віночки» (2008 р.), наприклад, виконана у декоративному модерному стилі, а колористика схожа на згадуване вище полотно, але за технікою письма нагадує мерехтливу у надвечір’ї ікону: богинь із колосковими німбами над головами.
А ось картина «Жінки на городі» (2008 р.) в імпресіоністському стилі передає колористику осені, простоту образів на томатному полі. Їхні фігури у вигорілих від сонця блузках-спідницях-косинках перегукуються з легкою, вуальною блакиттю осіннього неба.
У м’якій декоративній техніці та практично монохромній гамі Віра Іванівна передає пластику образів збиральниць наливних плодів, атмосферність казкового золотавого осіннього саду в картині «Груші» (2014 р.).
Ліричні образи головних героїнь, яскраві утилітарні деталі українського побуту привертають увагу глядачів до робіт із серії «Сорочинський ярмарок».
Байка: мовляв, коли Бог наділяв Україну землями, пообіцяв українському селянинові дати стільки, скільки зможе пробігти, ось він уже вибився з сил, уже й бігти не може, зняв шапку, кинув її поперед себе зі словами: «А ось тут я ще огірочки посію». Ця притча наштовхнула пані Віру на задум глибоко філософської роботи, наче з прозаїчною, але такою ємною назвою «Землеміри» (2016 р.). Земля — наше багатство, вона годувальниця, вона ж є нашим останнім притулком. Ось і міряє ліктями ширину могили гробокопач, міряє ниву землемір землеміром, міряє селянин кроками і шапкою... Графіка землемірного «циркуля», драматична експресія образів героїв у полотняному вбранні, біло-умброва, земляниста колористика роботи надає органічності образам, підкреслює глибинний філософський зміст триптиха. А все разом — про високу майстерність авторки, її ставлення до життя. Втім, цей триптих народився не тільки з притчі про «українця й огірочки», він виринув як файл пам’яті про те, як у селян відбирали землю, зганяючи до колгоспів, про те, як у роки Голодомору під страхом розправи збирали колосочки. 
А з натури Віра Іванівна Баринова-Кулеба дуже любить писати натюрморти, особливо квіти. Вони в неї пахнуть, квітнуть, буяють. І не в’януть!
«Хочу весняного простору, щоб радісним кольором намалювати вивершені звуки життя. Воно неосяжне, таким його Бог створив і дав мені щастя жити і творити на цьому світі», — так свою творчість, свою мету бачить сама художниця. І все її життя посутньо підпорядковане цій меті. Чи пише вона сама свої полотна, чи вчить майбутніх художників. Вона дуже ретельно вибирає натуру, ставить композиції для студентів, де на кафедрі живопису і малюнка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури вона вводить у світ мистецтва молодь. Вона буквально, мало чи не за руку, водить їх на виставки і в музеї, вона буквально змушує їх брати участь у виставках, продавати свої роботи. Вона переживає за них, коли не слухаються, лінуються, каже собі, а інколи й мені, що не вчитиме їх. Але йде, йде на пари, ставить постановки, розповідає, показує як, «натаскує». Кожне її слово — велика цінність, кожен мазок — діамант. Вона живе творчістю. Своєю і своїх учнів, котрі вже і самі стають метрами.

Вікторія СВІТЛАНОВА.
Фото надано автором.