На знімку: сцена з вистави.
Є речі, про які завжди складно говорити. Одна з таких — пам’ять про Голодомор. Це давні травми, успадковані гріхи. Це завжди боляче, або соромно, або страшно. Ще складніше говорити про таке в театрі. Бо природа театру — гра, вигадка, сконструйована драматургом і режисером ситуація, котру втілює актор. І коли трапляється бачити виставу, присвячену темі Голодомору, внутрішній скептик стає ще прискіпливішим, ніж зазвичай. Він дошукується неправди, він не підпускає сентиментальних сліз. Так було й цього разу, на моновиставі «Голос тихої безодні» за п’єсою Неди Нежданої у Запорізькому академічному театрі молоді.
Достеменно не згадаю, що перше змусило мого скептика притихнути. Здається, це було на словах «забрали батька — то моя провина, мій гріх і мій тягар». І зачепив не так сенс тих слів, як тональність. Річ у тім, що монолог героїні режисерка Олеся Плохоткіна й акторка Ольга Петровська від самого початку й до фіналу вибудовують із тонкою увагою до коливань емоцій. Знаючи п’єсу, часом навіть передчуваєш, якою буде нова грань почуттів у Неї, жінки, котра згадує про Голод і свої втрачені крила.
Але ті слова про батька — вони якісь несподівані. Тобто все, що відбувалося досі (а це тільки початок вистави), ніби й готувало тебе до тих слів, проте звучать вони так, наче не текст п’єси і не акторська репліка. Так, наче цілком реальна жінка, що в свої 35 чи 40 повернулася додому, щоб пом’янути рідних і згадати все-все, що з ними і нею було. В її голосі й справжня провина, і навіть приреченість винуватця, і... щемлива правда. Цей момент пронизує, і вже далі мимохіть чекаєш чогось схожого і в інших сценах.
Ясна річ, очікування не виправдовуються: знання п’єси й повторний перегляд вистави зовсім не означають, що героїня Петровської змінюватиме інтонацію чи емоційний стан саме тоді і саме так, як цього очікуєш ти. І з цих «невиправданих очікувань» постають ще декілька вартісних моментів. Наприклад, коли якоїсь миті свого не-польоту вона тужно й тихо співає жартівливу колискову «Колисала баба діда». Або в розмові з матір’ю. Так, матері на сцені нема. Є лише її образ — точка, позначена порожнім стільцем і променем світла на нього. Героїня одухотворює цей образ, передаючи в одному моно-діалозі і голос себе юної, і тембр та стан своєї матері. Це якісь секунди сценічного часу, але саме вони малюють в уяві дуже реальну картину вісімдесятишестилітньої давності: темна хата з холодною піччю, виснажена до кісток жінка, котра дає останні настанови дочці, і купка малих дітей, які світять голодними очима з протилежного від матері кутка. Ця картина тим сильніше реалістична в уяві, що простір вистави — умовний, не ілюстративний (художниця — Катерина Пахомова).
Простір постановки, створений режисеркою та художницею, компактний і водночас дуже об’ємний. У центральному кутку сцени — двері. Від них, мов крила від тулуба чи промені від сонця, ледь-ледь асиметричним малюнком розходяться скісні дошки стін. (Коли їх підсвічує прожектор, ефект сонця ще помітніший.) Навпроти дверей — стіл, а довкола нього, на відстані, — стільці. І кожен предмет має дуже точно окреслений простір та функції. Так стіл і стілець героїні цілком легко перетворюються на край прірви, з якого вона намагається стрибнути, щоб злетіти. А ось стільці розставлені в довільному (насправді — дуже продуманому) порядку на сцені — то вже територія душ. Поки душі живі, героїня з ними розмовляє і поводиться, як із живими. До прикладу, на батьків стілець сідає лише тієї миті й лише так, як би сіла дитина на руки батькові. А коли душі відлітають, їхні стільці жінка обережно приставляє до столу, наче наново збираючи всю родину.
Ось це збирання родини в єдине коло — дуже символічне. Навіть ритуальне. Розуміння того, що це ритуал, приходить лише наприкінці вистави. Протягом усієї дії жінка проживає кожен зі своїх «гріхів» (більше уявних, ніж справжніх) і ніби отримує пробачення. Від померлих родичів, втраченого кохання, яке «не судилося», від самої себе. Зібравши разом батьків і малечу, вона ніби й себе нарешті «збирає докупи». Трагедія її життя вже відбулася. У неї вже немає ридань, немає ні гучних, ні тихих слів.
Вона поволі бере загорнуту в рушник хлібину, застилає стіл, розламує хліб на шматки і розкладає кожній душі. Сил дотриматися ритуалу їй не вистачає: вона сідає на крайній стілець і схиляється всім тілом на стіл. Цієї миті думаєш: одна така хлібина тоді, в тридцять третьому, могла б урятувати ту родину.
Фото надано театром.
