Експериментальний мистецький проект молодої режисерки Анастасії Кузик, володарки гранту Президента України в галузі театрального мистецтва, — це осучаснена історія знайомої всім класики. Незвичне ж тут — сучасні костюми персонажів, незвичайне образне вирішення та використання новітніх гаджетів (один із героїв слухає музику в навушниках, а інший — знімає на камеру в телефоні). Проте оригінальний текст п’єси не переписувався, допускалися лише певні скорочення.
Драматична історія «Наймичка» складається з одного акту та відбувається в експериментальному просторі, де глядачі сидять на сцені поруч з акторами. Це створює відчуття інтимності й дає ефект повної присутності. Порожня чорна сцена прострілена променями прожекторів. Декорація — лише циліндр із металевих сріблястих трубок, схожий на водяний млин, колесо чи сонце (художник-сценограф Максим Лапко). Така сценографія дає можливість уникнути зайвої побутовості. Немає «класичних» тиночків, глечиків, шароварів і гігантських задників із пшеничним полем, сонечком і хмаринками. Натомість відкривається можливість вирішувати сцени в образному, пластичному ключі. Коло — основний образний елемент вистави. Все рухається по колу: візочок із супермаркету, велосипед, м’ячики для гольфу. І персонажі ходять по колу, не помічаючи одне одного. Цей коловорот долі, колесо сансари, циклічність буття, затягує і перемелює героїв, тримає глядача у постійному напруженні.
Головна героїня Харитина (Ганна Ярова) входить у те коло на початку, наспівуючи колискову про кицю, що втопилась у криниці, немовби пророкуючи свою долю. Протягом вистави актриса виконує монологи всередині цієї пастки, крутиться, як білка в колесі, б’ється, мов пташка в клітці, шукаючи можливості вирватись. А після непоправної кривди — зістрибує в темряву, безодню.
А коло котиться далі... І вже затягує кривдника...
Протягом усієї вистави Цокуль (Дмитро Літашов) майстерно підштовхує всіх під «каток». Але ж відомо — не рий яму іншому... Через каяття та біль виходить він на авансцену, впритул до глядача, в мокрому одязі, з якого крапає вода, як сльози, що змивають весь бруд і очищають нас. Актор гасить ліхтарики інших персонажів, це символ згаслої надії.
Нині ця п’єса не часто ставиться, може, тому, що в ній важко знайти сучасну проблематику. Не кожна молода людина зрозуміє, чому дівчина позбавляє себе життя через втрату цноти чи чому людина жертвує своїм щастям та коханням через батьківську заборону. Але ж проблеми совісті, честі залишаються незмінними українськими ментальними проблемами, актуальними для нас у всі часи. Слово «наймичка» ніби застаріло, але явище залишилось: чимало українських дівчат сьогодні, шукаючи кращого життя, стають наймичками по всьому світу.
І це страшно — бо надто просто: як є гроші, можеш і наймичку купити в супермаркеті. Запам’ятовується діалог з вистави: «Скільки коштує краса? — П’ять четвертей вівса!»
Чернігів.
