У церкві Святого Миколая.

Туреччина також асоціюється з приємним вигідним шопінгом і неймовірно смачнючими солодощами. Може, саме цей туристичний стереотип якось стер її інше обличчя — країни з багатою історією, де оживають стародавні легенди, де, окрім морів, чимало інших природних багатств, які варто подивитися. Саме таку Туреччину відкрила для себе цього разу і я.

Зануритись і під воду, і в історію

Наша журналістська подорож розпочалася з міста Демре, або Кале. Взагалі цьому місту не варто скаржитися на малу кількість назв, зокрема, за часів древньої Греції воно називалось Міра і саме його історія тісно пов’язана з християнством. А якщо заглибитися далі, то, мабуть, цікавим буде те, що ще в III столітті до нашої ери в ньому вже карбували власні монети. А ще тут жив і проповідував той самий Святий Миколай, єпископ Міри, він же знаний нами як Чудотворець. Тут знаходиться і церква Святого Миколая, в якій зберігалися його мощі. Утім, як ми знаємо, свого часу їх перевезли до італійського містечка Барі, але при цьому місце не втратило своєї туристичної привабливості. Їдуть сюди вшанувати пам’ять Святого Миколая, попросити про допомогу, а ще помилуватися автентичними фресками церкви і просто доторкнутися до історії.

А якщо вже бути більш точною, то зануритися в неї, історію, можна ще глибше. Якщо, приміром, сісти на одну з числених яхт чи корабликів, які курсують зовсім неподалік Демре. Саме там розташоване затоплене античне місто Кекова. Після катастрофічної повені на річці Мірос у VII столітті портове місто — столицю Лікії було затоплено, вцілілі містяни піднялися вгору, в Міру, а кам’яні будівлі частково поглинула вода. Поки ж ми пропливаємо тихою бухтою і роздивляємося те, що колись було домівками, чи просто, як нині модно казати, інфраструктурою. Ось стародавня церква, за нею видніються обриси таких само древніх будинків, стіни, сходи, які нині нікуди не ведуть, видніються якісь кам’яні арки. Якщо комусь пощастить, і ваш катер буде зі скляним дном, то на дні морському теж легко розгледіти залишки житла. Ми, приміром, натрапили на амфору, в якій лікійці, певне, зберігали свої продовольчі припаси. Одне слово, потрапляєш у якийсь фантастичний голлівудський фільм. Пірнати в цьому місці категорично заборонено, аби не нашкодити унікальному археологічному об’єкту, торкаються його хіба що риби, які вільно пропливають повз ваш плавзасіб.

Утім, не засмучуйтесь, бо нагода скупатися таки буде — трохи далі, не порушуючи ідилії старожитностей, пасажирам яхт робити це дозволено. Ми так і вчинили. Ну а коли човен причалить до берега, обов’язково підніміться з підніжжя вгору і помилуйтесь неймовірним краєвидом, що відкривається звідти.

Будували, що залишилося на віки

До речі, якщо вже продовжувати оповідь про Святого Миколая, то родом він із Патари. В цьому портовому містечку жили і трудились його батьки, греки-християни, — заможні судновласники. За переказами, родина довго не мала дітей, і в молитвах вони пообіцяли Богові, що віддадуть своє дитя на служіння йому. Так народився хлопчик, якого нарекли грецьким іменем Ніколас. Коли батьки померли, Ніколас отримав величезний спадок, але не став жити в розкошах, а відзначився неабиякою щедрістю, допомагаючи бідним. Утім, цю історію ви вже знаєте.

Храм у Патарі, де Миколай правив спочатку, на жаль, не зберігся, але саме тут, кажуть, він здійснив своє перше чудо. Звідси вирушив і в свою першу морську подорож, а коли почалася дуже сильна буря, Миколай безперестанно молився. Корабель, пройшовши всі випробування стихією уцілів, а моряки відтоді назвали Ніколаса своїм покровителем.

Якщо ж продовжувати вервечку знаменитих імен, то в Патарі була зимова резиденція Аполлона, вона також — одна із зупинок на шляху апостола Павла. А ще Патара — батьківщина першого в світі парламенту.

Патара — археологічний музей просто неба.

Нинішні ж враження від Патари — будували лікійці так, аби зберегти це на віки. Тому багато тамтешніх артефактів дійшло й до наших днів. Вражає своєю величчю амфітеатр. А якщо здійняти погляд вище, ще здалеку побачите силуети саркофагів. Чому вгорі — бо древні лікійці мурували собі місця вічного спочинку так, щоб відійшовши в інші світи, стати ближчими до Бога.

Патара — це фактично археологічний музей просто неба. І він тут не один, бо за кілька хвилин їзди ще одне древнє місто — Ксанф. До речі, його амфітеатр з чудовою акустикою  використовують і тепер для різноманітних культурних заходів і фестивалів, рекламу одного з них ми як раз і застали під час відвідин. Тут також активно проводять дослідницьку роботу і зберігають усе в первозданному вигляді.

Там мені чомусь пригадалися недавнє відкриття підземного міста часів Київської Русі на нашому древньому столичному Подолі. На жаль, заради чергового торговельного центру вітчизняні ділки — замість відкрити тут музей — готові знищити унікальний об’єкт, а в турків історичні місця охороняються законом, тут проводять розкопки і все до дрібниць досліджують та вивчають, аби потім передати нащадкам. А щоб численні туристи не пошкодили мозаїку на підлозі, її турботливо прикрили склом — і добре видно, і не зіпсується історичний орнамент.

Одразу за Патарою — чудовий пляж. Берег піщаний і дуже приємний, по ньому час від часу пробігають маленькі крабики. Тут фактично немає натовпу туристів, і якщо високі хвилі не лякають, а вони тут, кажуть, майже завжди, тоді вам сюди.

Відкриття, якому лише 30 років

А коли ваші туристичні забаганки запрагнуть природних чудес — їх у Туреччині теж вдосталь. Приміром, Національний парк Саклікент. Тож наш бус прямує туди.

Найбільше вражає в ньому каньйон. Взагалі про цю ущелину фактично ще 30 років тому ніхто не знав. Та одного разу місцевий вівчар пішов розшукувати заблукалу отару і натрапив на величезну розщелину в горах, внизу якої несла свої води бурхлива річка Ешен. Тоді у вівчаря й визрів план розводити тут форель. Після чого відкрив рибні ресторанчики, і в каньйон потягнулися численні відвідувачі. Так розпочалась епоха туристичного буму Секлікенту. Щоправда, історія для першовідкривача каньйону закінчилася не зовсім вдало — приваблива місцина зацікавила владу, і йому довелося поступитися.

Сьогодні це парк національного значення, який підпорядковується державі. Загалом Саклікент, який є другим за глибиною та протяжністю каньйоном в Європі, за сезон відвідують майже 250 тисяч туристів. Крім тих, хто їде помилуватися красою скель, висота котрих подекуди сягає трьохсот метрів, і швидкоплинною річкою, це місце неабияк до снаги скелелазам. Останні прямують вглиб каньйону. Ну а звичайні туристи можуть пройтися ним кілька кілометрів, милуючись пейзажами під співи пташок. Пернатих тут чимало, і зустріти дуже легко, особливо яскравих одудів, золотистих бджолоїдок і сиворакш. А якщо добре вдивлятися у води Ешена, можна запримітити і прісноводних крабів чи ту саму форель. До речі, просто на березі тут розташувалися численні ресторанчики в етнічному стилі, де подають смачну рибу. І не лише. Особливо ж приємно прогулятися каньйоном, коли навколо спека сягає 40 градусів: тут гори й ріка зберігають дуже комфортну прохолоду. Вздовж ущелини — кілька мальовничих водоспадів і печер, захоплення викликає також вируюче джерело. Для любителів екстремального відпочинку на території парку пропонують польоти на параплані та сплав на рафтах. Одне слово, розваги на всі смаки і гаманці.

Краще гір можуть бути тільки гори

Колись грецькі колоністи називали цю гору Олімпом і вірили, що на її вершині живуть боги. Ми хоч і не боги, але тут побували. Ні, ми не долали висоту 2365 метрів, хоча багато хто так і робить. Нині для комфорту збудували канатну дорогу. Сівши у вагончик і споглядаючи навколишні красоти, а ще альпіністів-кіз, які з легкістю можуть опинитися мало не на вершині, ми також її дісталися. Кажуть, до речі, що ця канатка найбільша в Європі та друга за протяжністю у світі. Так чи ні — не знаю, а от краєвиди відкриваються неймовірні, особливо коли досягаєш вершини. До речі, наближаючись до її підніжжя, побачила стенд зі слоганом «Від моря до неба». Це й справді так.

Краєвид з гори.

Гора Тахтали, або Олімпос — візитна картка турецького міста-курорту Кемер. Тому, хто відпочиватиме тут, гріх не відвідати цю атракцію. Утім, Тахтали можна побачити з будь-якої точки міста, видно її і з відкритого моря: там вона служить орієнтиром для моряків. З осені до весни гора вкрита снігом. Під час вітрів, що дмуть із Сахари (зазвичай це буває навесні), завдяки нанесеним піскам вона забарвлюється в багряний колір. Іноді на горі спостерігаються спалахи вогню, в зв’язку з чим про Тахтали складено багато легенд. Так, давньогрецький поет Гомер у своїй поемі розповідає про Химеру (від неї і пішла назва міста Кемер), яку намагався вбити Беллерофонт (герой «Іліади»). Потворі вдалося врятуватися, але, злякавшись нового зіткнення з воїном, вона оселилася всередині гори, вивергаючи з-під землі вогонь. Сьогодні доведено, що вогонь цей —природний газ, який спалахує біля поверхні землі.

Одне слово, я хочу ще хоча би раз повернутися на цю казково фантастичну землю, де так добре поєднані історія, звичаї, традиції і сучасність, а все це приправлено гостинністю і щирістю її господарів.

Автор висловлює вдячність Міністерству культури і туризму Республіки Туреччина  за чудову організацію поїздки та сприяння в написанні цього матеріалу.

Довідково

Оскільки цього року в зв’язку з коронавірусом чи не найбільше постраждала саме туристична галузь, уряд Туреччини запровадив для неї певні пільги. Зокрема, туроператорів було виведено до кінця року з-під оподаткування. А якщо говорити про зарплати працівників галузі, то й тут держава взяла на себе 40 відсотків відшкодувань, а 60 — покладено на роботодавця.





Фото автора.