Головна редакторка ВВС News Україна Марта Шокало у рецензії на «Букову землю» пише, що книга важка в усіх сенсах. Її не візьмеш із собою в літак у відпустку. Похапцем її не візьмеш. І так само потім не швидко забудеш.

Спочатку вона здається неприступною, як скеля. Перші 300 сторінок ти буквально продираєшся крізь історичну статистику. Люди мерехтять, і не встигаєш їх запам’ятовувати. А потім тебе затягує у вир історії і зламаних доль. «Неймовірно, скільки люди всього можуть пережити!» — думаєш ти, доки її читаєш.

Це історія втраченого раю, який був на Буковині за часів справжніх господарів — родини Васильків — та імперії Габсбургів. А потім цей рай пошматували війни, які приходили по черзі і щоразу били болячіше. Найстрашніше — радянська влада.

Ми спостерігаємо, як люди поступово втрачають свої домівки, багатство, гідність, співчуття до ближнього, рідних, себе, а зрештою, і своє життя.

Хоча у книзі багато художнього вимислу, мені постійно здавалося, що історії усіх цих людей Марія Матіос знайшла в архівах. Уявляю, як вона перебирає пожовклі папери при тьмяному світлі старих ламп. Як їй болить, коли вона це все читає. Як вона плаче від безпомічності — тих людей, про яких пише, і своєї, бо не може відмотати плівку назад і все змінити.

«Букова земля» — це ода рідній землі, яку треба дуже любити, щоб так про неї написати. Це біль усіх матерів, батьків, дідів і бабів, тіток і дядьків, який авторка носить у собі все життя.

Ця книга розкриває по-новому Буковину — загадковий для більшості українців край.

Мої улюблені розділи — саме ті, де авторка найдетальніше описує буковинський побут, звичаї, одяг і стосунки між людьми.

Для мене, людини із центральної України, всі ці описи єврейських крамничок, капелюшків, кептарів, базарів, пань, криївок і гір — це щось екзотичне і майже чуже. Але завдяки Марії Матіос воно стає рідним.

З-понад десятка героїв роману сюжетна лінія Федори Вівчар видається найсильнішою. Вона вивищується над рештою персонажів, є найбільш об’ємною і самодостатньою. Інколи думаєш: може, варто було б зробити із її історії окрему книжку?

Тоді б роман втратив свою панорамність, але став би простішим для читача. Бо читати тисячу сторінок дрібним шрифтом — це таки робота, а не розвага. «Букова земля» — монументальна книга. І до краю людяна. Чи можна було її зробити коротшою? Так. Чи можна було її не написати? Ні», — вважає Марта Шокало.

Що ж, мені тільки залишається привітати університетську колежанку з новим тріумфом. Наперед більше, Маріє.

Чернівці.