Мешканці мікрорайону «Соснівка» Шаргородської територіальної громади на Вінниччині ходять на роботу, мають родини, деяку худобину на подвір’ї, домашнє господарство та ще й, мабуть, улюблені справи.

Знаходять час на пошиття бронежилетів, розгрузок, термобілизни та виготовлення маскувальних сіток для ЗСУ. Їх роботу організував протоієрей Василь Ваврик (на знімку) —священик храму Покрови Пресвятої Богородиці Православної церкви України у Шаргороді.

За згоди парафіян оплачує необхідні витрати коштами, зібраними на будівництво церкви, та благодійними внесками.

З протоієреєм Василем Вавриком я познайомилась кілька років тому під час святкувань, приурочених до Дня Незалежності України. Ми спілкувались зовсім трохи. Проте з того часу запам’яталась його добра і щира усмішка.

А ще — очі... Лагідні і, на перший погляд, веселі та безтурботні. Втім, досить швидко усвідомлюєш, яка в них глибинна мудрість і неабиякий життєвий досвід.

Того разу він здався мені дуже миролюбним і якимось домашнім.

«Саме такими повинні бути священики — людьми, поруч з якими почуваєшся спокійно, затишно та безпечно, як біля батька. Бо на те вони й «батюшки», —подумалось мені тоді. Я й уявити собі не могла священнослужителя Василя Ваврика, який приміряє розгрузку чи пояснює, як шити бронежилет...

«З чого все почалось? З війни і почалось», — священик усміхнувся. Але ця усмішка була геть не схожа на ту, довоєнну. Тепер у ній проглядались смуток, печаль та скорбота.

Він став волонтерити ще в 2014-му. І коли 24 лютого 2022 року рашистські агресори напали на нашу рідну землю, добре розумів ситуацію та знав, що буде необхідно допомагати захисникам.

Спочатку в приміщенні церкви нарізали смужки для маскувальних сіток.

Самотужки виготовляти такі сітки не мали можливості, оскільки приміщення було замале. Однак потім спало на думку, що це можна робити в спортивному залі одного з навчальних закладів. Директор школи дала згоду, і робота закипіла.

Виявилось, що ця, начебто елементарна, справа, не така вже й проста. Сітки на броню і для індивідуального захисту мали бути абсолютно різні. Є певні вимоги і до тканини, і до ниток.

За основу брали рибальські сітки. Надалі почали закуповувати спеціальні нитки та плести самостійно. Невдовзі зрозуміли, що розгрузки та бронежилети економніше шити самим, а не купувати. За бажанням вояків викройки доводилось періодично удосконалювати. Тож усе робили якісно і надійно, згідно з вимогами і порадами ЗСУ та запитами наших захисників.

Окрім маскувальних сіток, бронежилетів і розгрузок, задовольняли потреби в продуктах, взутті, раціях, медикаментах, формі, тепловізорах, біноклях, термобілизні, тактичних окулярах, засобах гігієни. Навіть доводилось виготовляти буржуйки. Комусь було потрібно щось одне, іншим — усе разом. Люди приносили все необхідне. А на те, що купувалось, є чеки, щоб у будь-який час можна було відзвітувати перед громадою.

У результаті, створили волонтерський центр і, що головне, залучили до благодійної діяльності дітей. Саме за їхньої активної участю та за підтримки небайдужих мешканців громади і міської ради було закуплено та передано на передову автомобіль.

Передусім виконували прохання воїнів з рідного мікрорайону. Далі той перелік поповнився прихожанами церкви з інших громад. А незабаром про центр і його діяльність дізнались військові з різних куточків України. Контактували через соціальні мережі, обмінювались номерами телефонів, адресами. Таким чином отримали повідомлення про необхідність ударного дрону і разом з католицькою та іудейською громадами і міською радою зібрали понад півмільйона гривень на його придбання.

«Люди у нас неймовірні — і дорослі, і малі, — продовжував священик. — Люди — то є справжнє багатство. Без їхньої доброї волі нічого б не було. Все роблять за власним бажанням на безоплатній основі. А у кожного ж робота, сім’я та ще й домашні справи. На відміну від благодійних фондів, організацій та спілок, ніяких премій, зарплат і матеріальних відшкодувань не отримують. І не мають так званих волонтерських «корочок» та відповідних пільг. Але саме вони є справжніми волонтерами, на яких тримається волонтерський рух в Україні. І я безмежно вдячний усім, завдяки кому діє наш волонтерський центр і для кого справжня нагорода — це усвідомлення, що ми допомагаємо нашим визволителям наближати довгоочікувану Перемогу».

Священик говорив спокійно, буденно... А я ніяк не могла зрозуміти, чому він робить те, що, начебто, не входить до його обов’язків? Чому не лише молиться за Україну, за наших бійців, за Перемогу, а ще й займається абсолютно мирськими справами?

...Повернувшись додому, я ледь не з порога почала шукати в «Гуглі» обов’язки священнослужителя, хоча була впевнена, що пошиття бронежилетів та розгрузок туди точно не входить. Довго шукати не довелось, бо майже одразу натрапила на обов’язок, який цілком і повністю пояснює дії протоієрея Василя Ваврика — служити людям, який виконується ним сповна.

Інна ФРІДКІНА, депутат Шаргородської міської ради Вінницька область.

Фото надано автором.