І двічі можна вмерти

Ще донедавна про поета Сергія Кушніренка майже ніхто нічого не знав. Його сирітське дитинство пройшло у Житомирі та на Вінниччині (1913—1928). Учився в Острозі, Рівному, Варшаві. Під час Другої світової (1941) — учасник похідної групи бандерівців. Згодом одружився і жив у селі Сверщів Холмського повіту Люблінського воєводства. По війні сім’ю депортували до СРСР у Рівненську область. Помер 5 грудня 1984 року у с. Хотинь Рівненського району.

У 1928-му доля Сергія Кушніренка пов’язалася з Рівненщиною. Його забрала до себе в Острог мамина сестра Анна Костянтинівна Іванова (дівоче прізвище Боровська). Про роки, проведені в Острозі на вулиці Шевченка, він зберіг теплий спомин, а тітці присвятив два вірші.

Писати Кушніренко почав рано, згадував: «Я від трьох літ поет». У його рукописах збереглося два вірші, датовані періодом навчання в Острозькій гімназії. У 1933—1935 роках Сергій навчався в VІ—VІІІ класах Рівненської української гімназії. У 1935-му вступив до Варшавського університету. Знав польську, французьку, німецьку, давньогрецьку мови та латину. Видав поетичну збірку «Пружінь» (Львів, 1938). Входив до кола друзів Олени Теліги та присвятив їй вірш «Психопортрет» (1936). Сама Теліга писала: «Яка це горда, шляхетна і вперта вдача! І до того — талановитий на рідкість...» І далі: «Буде з нього, здається, тип людини, що ми так мало маємо: яка вміє єднати слово з ділом». Олена Теліга ставила Кушніренка поряд з Ольжичем, вважала, що цих поетів «понад усе інше ваблять ці листки нової історії, що ми ще маємо написати».

Його товариш Іван Коровицький у статті, опублікованій у журналі «Сучасність» 1982 року (коли Кушніренко ще жив у селі Хотинь на Рівненщині), згадував про поета: «Своє життя, сповнене нестач і небезпек, сприймав з гумором і загинув десь на Підляшші, либонь у 1944-му». Донедавна поета вважали загиблим у роки війни. Так, Олег Штуль писав, що Кушніренко з початком війни Німеччини проти СРСР вирушив в Україну з похідною групою бандерівців. З-під Василькова ця група, «не погоджуючись із лінією свого проводу, повернулася на Захід, а Кушніренко залишився. Від того часу доля його невідома».

Поет добре розумів, яка небезпека чекає на нього на радянській території, якщо стане відомим його минуле, зв’язки з українськими націоналістами. Він поміняв документи, перервав усі стосунки з колишніми знайомими, спалив усі фотографії, листи і навіть власну збірку віршів. У документах зазначав, що народився 27 жовтня 1912 року і вказував, що освіта у нього — п’ять класів. Працював рахівником у колгоспі, згодом завідував сільським магазином, був обпалювальником цегли на цегельному заводі № 3 Рівненського комбінату будматеріалів аж до пенсії. Купив хату у селі Хотинь біля Рівного, де жив до кінця днів. Через шістнадцять літ після смерті Кушніренка його дочка Ірина та онука Світлана виявили на горищі щоденник та зошити з віршами.

Сергій Кушніренко повертається до нас у слові, насамперед завдяки рідним. Настав час гідно вшанувати поета та повернути ім’я Сергія Кушніренка в українську літературу, адже він був яскравим представником «Празької школи» поетів — унікального феномена світової культури XX століття.

Рівне.