За свої 85 років Григорій Дутчак пережив чимало. Та досі болісно відгукується Друга світова війна, адже в 1944-му під час наступу радянських військ була зруйнована батьківська хата, загинули його мама і брат, а самого поранило. Досі носить у лівому оці осколок.

«Я родом із села Бортники на Тлумаччині, — розповідає Григорій Васильович. — Під час наступу радянських військ мій тато був із «лісовими хлопцями». Так само пішли в підпілля татів і мамин брати. Коли батько дізнався про трагедію і про те, що я ще живий, то завіз мене до німецьких лікарів, які колись квартирували в нашій хаті. Мене підлікували, але з лівим оком, на яке я не бачив, уже нічого не могли зробити. Вже дорослим мені пропонували видалити осколок, однак була загроза, що око витече. То й дав собі спокій».

Григорій Дутчак раз-пораз поринає у спогади. Як не хотів вступати в комсомол, бо зневажав радянську владу, що позбавила їхню родину землі й худоби. Татів брат Михайло приїхав попрощатися перед виїздом за кордон та сказав, що боротьбу можна продовжувати підпільно.

«Я багато читав, вивчив напам’ять Шевченкову «Катерину», яку зачитав на шкільному вечорі, — каже співрозмовник. — Кобзареві тексти завжди були для мене актуальними.

Наприкінці червня 1951-го, на 10-ту річницю проголошення у Львові Акта відновлення Української Держави, підпільники попросили мене вивісити синьо-жовтий прапор на тополі в саду, що навпроти сільської церкви. Мене знали, адже у 1946—1949 роках носив до криївки хлопцям їсти. Був в’юнким хлопцем і таємно виконав завдання. Мені дали нове взуття і наказали наступного дня піти з дому. То я удосвіта погнав пасти худобу аж під сусіднє село. Коли повернувся після обіду, прапор ще висів, і ніхто не знав, хто його там встановив. Радів від того й беріг таємницю. Аж під вечір з району приїхала машина. Видертися на тополю не змогли, то просто зрізали її».

Коли Григорій був у 7-му класі, директор школи відзначив, що хлопець добре вчиться, та порадив вступити в комсомол, щоб опісля мати змогу навчатися в Коломийському педучилищі. Так і сталося. Аж через десятки років Дутчак дізнався, що відтоді в районному відділенні кдб на нього була заведена справа. Цей негласний нагляд тоді супроводжував усіх «неблагонадійних». Навіть попри те, що закінчив юридичний факультет Чернівецького університету, опісля й Львівського, та Вищу партійну школу у Києві. Майже 20 років працював суддею в Івано-Франківську.

Ще один спогад Григорія Дутчака стосується найбільшого захоплення в житті — Шевченкіани. З порогу розповідає, що «Кобзар» перекладено 150 мовами. Що у світі станом на березень 2023-го було 1167 пам’ятників поету в 45 країнах. Зокрема 1067 — в Україні та 143 — на Івано-Франківщині.

«Маю в колекції 101 видання «Кобзаря» 11 мовами, — показує свою колекцію Григорій Васильович. — Найпам’ятніший знайшов у сусідському саду в 1946 році. Вочевидь, коли з бібліотеки вивозили спалювати літературу, хтось із селян викрав та загубив, чи що...»

У колекції — 14 книжок «Вінок Кобзареві» на семи мовах, а загалом 465 видань творів Тараса Шевченка. Та й багато видань, присвячених нашому Генієві, зокрема 32 книжки іноземними мовами під назвою «Ясновидець».

Ці твори Григорій Дутчак збирав усе життя. Це був підсвідомий протест проти системи. Багато його планів залишилися нереалізованими, як-от наукове дослідження правових засад діяльності ЗУНР, ідейно-політичних поглядів Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича.

«А ще була історія в 1979 році, коли я на партзборах вступився за викладача, який вів лекції українською, — каже співрозмовник. — Дійшло до тодішнього першого секретаря цк володимира щербицького. Викладача того не звільнили. А я поплатився за все це кар’єрою. Повернувся до Івано-Франківська із приписом, що на три роки позбавлений права працювати в державних і радянських органах. Влаштувався науковим співробітником відділу Інституту філософії, вів семінарські заняття в Інституті нафти і газу.

А в 1982 році Григорія Дутчака висунули на посаду судді Івано-Франківська. Вів чимало гучних справ: щодо передачі майна церковним громадам у 1984 році. На початку становлення незалежності як голова суду прийняв рішення виселити обком компартії та облвиконком із нинішнього приміщення міського суду. До слова, колишнє приміщення суду на вулиці Чорновола тоді передали обласній науковій бібліотеці.

«Ще одна гучна справа була в 1997—1998 роках і стосувалася позову тодішнього глави адміністрації Президента віктора медведчука, — каже пан Дутчак. — Він хотів, щоб йому передали у відання всі курорти Івано-Франківщини. Я відмовив у позові, за що й поплатився посадою і змушений був піти на пенсію. У 1998-му балотувався до Верховної Ради по 84-му виборчому округу як самовисуванець, та пізніше зняв свою кандидатуру».

Григорій Дутчак зайнявся приватною адвокатською діяльністю, яку вів до 2009 року. Активно провадив громадську діяльність, долучався до заходів та виставок, зокрема в обласній «Просвіті». Поповнював колекцію Шевченкових творів. Це пісенна Шевченкіана та інші тематичні видання, календарі, портрети Кобзаря, листівки тощо. Осібне місце посідають дослідницькі видання.

«Я відвідав більшість шевченківських місць. Аналізував творчість Кобзаря з погляду права як юрист, — наголошує Григорій Дутчак. — На жаль, навіть за незалежності ми не приділяли належної уваги вивченню рідної мови та літератури, як наслідок — те, що маємо нині: цю жахливу війну».

Тепер справу батька продовжує його дочка Віолетта Дутчак — доктор мистецтвознавства, професор, завідувач кафедри музичної україністики та народно-інструментального мистецтва Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Вона також голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки кобзарів України.

Івано-Франківська область.

Фото автора.