Борис Кузьма народився 22 лютого 1958 р. в селі Нове Давидково Мукачівського району в сім’ї вчителів. 1975-го вступив до Львівського політехнічного інституту на архітектурний факультет. Після вузу працював у проектних інститутах, на рекламному комбінаті, в університеті. З 1989-го — заступник головного архітектора Ужгорода. Два роки — начальник капбудівництва Карпатської регіональної митниці. З 1999-го й понині — голова обласного осередку Національної спілки художників України. 2004-го тодішній голова уряду В. Янукович вручив йому в Ужгороді посвідчення заслуженого художника України.
— Борисе, тебе вчетверте переобрано очільником закарпатських художників, а це 95 душ! Що важливого відбувалося в творчому колективі останніми роками?
— Почну з того, що спілку (так ми її називаємо) мені передав народний художник України, Шевченківський лауреат, широко відомий митець Володимир Микита. Тоді гостро постала проблема узаконення майна, яке за указом Президента Кучми передалося нам у спілчанську власність. На це згаяно багато часу — лише суди тривали рік... Висіла й купа боргів комбінату Худфонду. Врешті їх погасили й ліквідували юридичну назву, а майно здали в оренду — і це основний дохід облспілки. Почалася стабільна робота, коли створили спілчанське управління фонду майна, яким я й керую. Утримувати галерею «Ужгород», скульптурні майстерні Худфонду та 25 майстерень по вулиці Лермонтова — це був пекельний труд. А зараз ми одні з кращих у області щодо здавання майна в оренду. Тепер ми стали незалежні й самодостатні: самі себе утримуємо. А отже, більшість художників забезпечена творчими майстернями, і платять вони символічно — гривню за квадратний метр. Спілчани мають право безплатно виставлятися в галереї «Ужгород», продавати свої твори у відродженому шість років тому художньому салоні «АртПРО» на проспекті Свободи в Ужгороді, брати участь у виставках (а їх щороку — до 20), у міжнародних пленерах... Словом, перед справжнім талантом відкривається достатньо доріг для самореалізації. До прикладу, цікавими є виставки членів секцій — живопису, графіки, прикладного мистецтва, скульптури, а також ювілейні експозиції і виставки-проекти.
Торік провели цікаву виставку в Ужгороді білоруських митців, знаменитого художника зі Львова Сергія Савченка, взяли участь у проекті «Сусіди» — пересувний показ робіт художників західних областей України...
Широкого розголосу набувають колективні покази творів у Словаччині, Угорщині, Польщі, Австрії, Франції, Італії, Хорватії, Румунії... За чверть століття тісних зв’язків із музеєм словацького міста Требішов ми провели 85 спільних виставок!..
Позаторік і торік у грудні Золтан Мичка, Володимир Микита і я мали успішні виставки в Москві.
За цей час багато наших спілчан стали лауреатами різних мистецьких премій — зокрема й Шевченківської. І це також надихає, привносить дух творчої змагальності.
— Пленери віддавна для закарпатських художників були радісним творчим спілкуванням.
— Навіть більше, бо там зароджуються нові задуми, звідти привозяться нові твори, обмірковуються нові манери та стилі. Традиційно пленери проводяться в Карпатах — на міжгірській Верховині, в Жденієвому, у Рахові, в селах Ужанської долини, організовує їх і міськдержадміністрація Мукачевого.
Особлива грань — участь у міжнародних пленерах. Ми виграли грант норвезької королеви, були учасниками «Палітри дружби-2» у Словаччині, перед тим — акції «Пізнай сусіда». Мільйонер Юліус Хіпп запросив до міста Гмунден (Австрія) чотирьох художників — Сергія Бібу, Бориса Кузьму, Сергія Дубовця, Аліну Дехтярьову. Цікавий проект «Ужгородський Візбаден». Та особливу притягальну ауру має словацька Спанія Доліна — туди у вересні на десять днів їдуть на пленер словаки, українці, поляки, хорвати, угорці, румуни, італійці... Паралельно такі творчі збори проходять поруч — у містечках Брусно, Штирба, Спішська Собота. Онук Федора Манайла Андрій щороку організовує пленери на озері Балатон. Наші художники їздять малювати і в місто Сентендре — також в угорському Токайї. Добра традиція розширює межі й коло учасників.
— Чим прикметний для твоїх колег саме нинішній час?
— Відбулася зміна поколінь: багато корифеїв відійшли, повноголосо заявили про себе нові митці. Поряд з Шутєвим, Микитою, Бровді, Ільком, Мичкою, Скакандієм, Свалявчиком, Бобинцем виросли Кузьма, Габда-молодший, Усик, Біба, Ковач, жінки — Долгош, Павлишин, Кондратюк...
— Твоя думка про сучасний стан закарпатської школи живопису?
— Цей бренд не можна ідеалізувати, бо світ швидко змінюється. Нині стиль, як параліч, — стримує, але й без власного стилю не можна. Традиції і сучасність мусять взаємодоповнюватися.
Сьогодні слід пропагувати свою творчість у столиці і за кордоном виставками, вояжами у Москву, Будапешт, Прагу і далі. Наші класики навчалися в Парижі, Римі, Будапешті... Потім приїхали до Ужгорода і тут творили, але ж їх уже знала Європа! Нас також повинен знати бомонд європейський! Не варто замикатися у своїй майстерні й чекати визнання, нарікаючи на долю...
— Розкажи про свою творчість та інші захоплення...
— У свої скромні 55 я мав низку персональних виставок: 2003-го — у Любляні (тоді нею відкрилося Генконсульство) «Україна в очах Європи». Понад 60 робіт. В угорській Ніредьгазі, словацьких містах Кошиці, Михаловці, Попрад, Рожнява, Бардейов, Банська Бистриця; у Польщі — в Горлиці і Дембиці; 2011-го — в австрійському Гмундені; 2012-го — у Києві в Академії мистецтв; три в Ужгороді, Мукачевому; позаторік у центральному Будинку художника в Москві...
Я залишаюся в душі архітектором. Тому мені близька тема «Місто й людина», люблю натюрморти, графіку. Уже оформив два альбоми про художників Закарпаття, свої каталоги, деякі дизайнерські речі, пов’язані з викладацькою діяльністю... Я в постійному пошуку.
Я ще й доцент кафедри дизайну Закарпатського художнього інституту. Викладаю «Дизайн середовища». А це — благоустрій, озеленення, малі архітектурні форми. Незабаром завершуємо третій випуск спеціалістів. Зі студентами реалізували такі проекти, як благоустрій скверика на площі Жупанатській, дворики в історичній частині Ужгорода, впорядковуємо музей художника Андрія Коцки. Торік відкрили меморіальну дошку «Корифеям закарпатської школи живопису». Плануємо провести благодійний аукціон для дітей-сиріт, одноденний пленер «Сакура-фест».
Вважаю, не менш важливо створювати й культурно-мистецьке середовище. Я також голова художньої ради обласної і міської. Ці інституції впливають на загальний стан культури.
— Без творчої атмосфери в сім’ї...
— ...Художникові творити і працювати важко й некомфортно — цілком згоден. У мене, на щастя, тут усе добре. Дружина Вікторія — художниця, її напрям — розпис по склу. У нас безперервне творче змагання. І ми органічно доповнюємо один одного. Навіть майстерня в нас одна. Основне — проблема часу, який забирає робота. Щоправда, намагаємося викроювати його і на творчість. Разом були на пленерах у Хорватії і Словаччині. Є й інші задуми. Отакий мистецький тандем.
Чудово, що живемо разом з батьками — татові 82, мамі — 77. Вони дали мені освіту — фундамент і скарб у житті. Це й вивело мене в мистецтво. І нині відчуваю вплив батьків. Вони були і є моїми щирими порадниками. Дуже радію, що прищеплюють наші сімейні традиції — любов до культури, до землі, до виноробства — моєму чотирирічному синові Борису. Це родинний стержень!..
— А які стосунки між молодою і старшою генерацією художників?
— Ми зуміли цей контакт зберегти. Колектив загалом — єдиний. Розбрату немає. Основа — творче життя. Наша мета — активніше брати участь у закордонних виставках, ширше використовувати Інтернет, пресу, радіо, телебачення, електронну пошту, соцмережі. Мистецтво щодалі розширює кордони. Ми не сміємо варитися у власному соку — про нас мають знати: є така закарпатська школа живопису. У нас потужний потенціал. У каталозі «Художники Закарпаття», що побачив світ 2011-го, є відомості про понад 140 митців за останні 65 років!.. Це небачене досі видання... Словом, ми всі прагнемо самовдосконалення через щоденний творчий труд!
Записав Василь НИТКА.
Ужгород.
Фото автора.
ФАКТ
14 березня в галереї «Аіркрафт» у Братиславі під патронатом Посольства України відкрилася виставка «Архітектурні імпресії» Бориса Кузьми — 51 робота з числа виконаних за останні три роки.
