Олекса Ващенко, давній друг та частий автор нашої газети, видав фотокнигу «З любов’ю до людей та України». Це такий собі лірико-документальний щоденник останніх двадцяти з гаком років життя автора і України. Майже 330 сторінок доброго паперу, формат А4. Ващенко — передусім фотожурналіст, і саме фотографічний доробок — головний у книжці. Тут є також і вірші, і невеликі нариси, й спомини. А фотографічні блоки різні за жанром і тематикою — і суто репортажні знімки з Майдану або з Верховної Ради, і етюди живої природи (коти, птахи, квіти, дерева), а ось монах смиренно опустив голову, а онде юна німфа з чудовим бюстиком купається в озері. А ще є цілий блок знімків родинних — батьки, родичі, їхні численні діти, сусіди й діти сусідів!
Інший би довго думав, як усе це різнотем’я скомпонувати, а у Ващенка все просто — майже так, як ото в сімейному альбомі буває. Власне, тим і цікаві сімейні альбоми, ніколи не знаєш, що буде на наступній сторінці — сцена з весілля чи ви обійнявшись з кінозіркою! Інколи цей хаотичний монтаж спантеличує. Бо тут, буквально поруч, є і портрет Назарія Яремчука, і портрет Поплавського. Або (хоч і не поруч) — Папа Римський Іван Павло ІІ і два, прости Господи, Януковичі, батько та син. Тобто це явно те, що називається «грішне з праведним», але в цьому — весь Ващенко, яким ми його знаємо, простодушний, мов Адам до гріхопадіння. У нього богатирський зріст, у нього діти й онуки, але у душі він — хлопчак, якому марно розказувати: «Оце можна показувати, а оте ні!» Бо він скаже: «А чого ж не можна, коли воно справді було, я ж бачив, я сам це зафотографував!»
Фотографа виправдовує оця ледь не наївна віра в зафіксовану мить історії. Він журналіст-правдолюб і не прикрашає дійсність, а при тім — любить усе красиве. От у нього в книжці є — ні з сього ні з того, на цілу сторінку — розкішний барвистий павич. Чому, навіщо, з якої радості?! А ні з якої — просто гарно та й годі, а хіба ні? Й що ти йому скажеш? Для нього взагалі не існує поділу на вічне і злободенне. Скажімо, на одній сторінці є гарний портрет життєрадісного козарлюги. Таких Рєпін любив малювати. Але зверніть увагу на підпис: «Сергій Доломанський — Сираївський сільський голова, в Козелецькому районі на Чернігівщині. Він багато зробив для земляків, а також щиро прагне заасфальтувати вулиці в моєму рідному селі Карпоки». Ну, ви скажіть, де Рєпін, а де асфальт? І нехай спробує тепер не заасфальтувати! Бо ясно ж написано: «Щиро прагне»!
Так, можливо, в альбомі є кілька портретів політиків, які нам здаються випадковими. Але погляньмо з другого боку: Ващенко не мільйонер, а видав він цю недешеву книгу за власний кошт. Отже, якщо хтось із героїв альбому, щоб потрапити у вічність, трохи спонсорував видання — спасибі їм. Бо якби не було їх — не було б і того дивного павича, і ще багатьох вартих уваги знімків, які є в книжці. Наприклад, не було б дуже простої й дуже пронизливої фотографії: на тлі зеленої трави — дванадцять дощенту сточених брусків для коси. Це залишилось на пам’ять про Олексиного батька, який косив траву все своє життя, і його коса з’їла не один такий брусок. А цей знімок — ніби один із символів живої історії.
